Визначні постаті

А ще більше інформації про цікавих і визначних людей на сторінках
 

 КОРОЛЕВА ВІКТОРІЯ


Вікто́рія (англ. Victoria, ім'я при хрещенні Александріна Вікто́рія — англ. Alexandrina Victoria; 24 травня 1819 — 22 січня 1901) — королева Великої Британії з 1837 року. 
Вікторія народилася 24 травня 1819 року. Спочатку шанси принцеси Вікторії на престол були невеликими, але до 1837 року серія смертей спадкоємців престолу чоловічого роду від гемофілії зробила її єдиною претенденткою на трон. 
20 червня 1837 року відбулася коронація 18-річної королеви, по закінченні якої вона негайно попросила чашку чаю і свіжий номер «Таймс». 
Молода двадцятилітня Вікторія, зустрівшись на балу з майбутнім імператором Олександром II, не на жарт захопилася ним і подумувала про шлюб. Але такий союз був неможливий як з династичних, так і з політичних міркувань. Після цього випадку Вікторія на час втратила інтерес до заміжжя. Але випадок не змусив себе чекати. На одному з балів Вікторія танцювала з Альбертом, князем Кобурзьким. Молодий князь підкорив серце Вікторії й у лютому 1840 року відбулося одруження королеви з Альбертом. «Я люблю його більше, ніж думала, — написала Її Величність у своєму щоденнику, — і я зроблю все, що в моїй владі, щоб полегшити його жертву». 
Якоюсь мірою це дійсно була жертва. Чоловік королеви Великої Британії за законами країни не мав права на титул короля. Дружина могла зробити його тільки фельдмаршалом. 
У щоденнику королеви були такі слова: «Я читаю й підписую папери, а Альберт їх промокає…» Відразу ж після весілля в кабінеті Вікторії був поставлений другий письмовий стіл — для Альберта. Але принц із самого початку вирішив не займатися державними справами. Подружжя прожило справді щасливе життя. У них було 9 дітей і 34 онуки. Цей шлюб підняв в очах підданих моральний престиж королівської родини на недосяжну висоту, що допомогло Британії уникнути антимонархічних потрясінь, які охопили Європу 1848 року. 
Королева Вікторія сама жила за певними правилами й розпорядком дня і вимагала того ж від своїх підданих. Вона власноручно розробляла правила етикету. Прагнення англійців додержуватися етикету приймалося рештою народів світу за англійську манірність, чудово зображену в «Алісі в країні чудес» і розповідях про Шерлока Холмса й доктора Ватсона. Вікторіанську епоху часом згадують як епоху порядку й високих моральних принципів. Звичайно, справа була не тільки й не стільки в характері королеви. У Великій Британії твердо стояв на ногах середній клас, який заведено звинувачувати у вульгарному дусі гонитви за чистоганом, проте він успішно протиставив розпусті вищих аристократичних верств власну систему моралі та поведінки. 
З перших днів правління королева робила спроби зближення з російським імператорським двором. У 1840-х роках розширилося співробітництво Російської імперії й Великої Британії в науково-технічній і військовій сферах. Королева Вікторія робила всілякі знаки уваги імператорові Миколі I. 1846 року вона подарувала імператору яхту «Вікторія» для Санкт-Петербурзького Імператорського яхт-клубу. Проте російський уряд не завжди вирізняла зважена зовнішня політика. Російська імперія прагнула встановити своє панування на Чорному й частині Середземного морів. Цим вона налаштувала проти себе Османську імперію й Францію. Почалася Кримська війна. Росія зазнала тяжких втрат, зокрема втратила Севастополь і Чорноморський флот. Незважаючи на перемогу та протести Османської імперії, королева Вікторія повернула Севастополь Російській імперії. 
У 1851 році в Лондоні відбулася Перша Всесвітня виставка, на якій були зібрані досягнення передової думки з усіх країн світу. Представлені в Кришталевому палаці експонати дали поштовх не тільки фантазіям Жуля Верна, а й реальному науково-технічному прогресові. Новаторство торкнулося всіх сторін життя — від перших у світі електродвигунів до бутерброда лорда Сендвіча. Найбільший флот з найсучаснішим озброєнням (а перші броненосці з'явилися в Британії) дав змогу Великій Британії розширити свої колоніальні володіння, яка зібрала під короною 40 країн і стала найпершою імперією світу в історії. Велика Британія була центром світу, а англієць почував себе як удома майже в будь-якій точці земної кулі. Редьярд Кіплінг, «співець британського імперіалізму», оспівував у своїх баладах «тягар білої людини», який цивілізовані англійці мужньо несуть у колоніях серед тубільців, цих «похмурих» бентежних дикунів. 
Однак успішну Велику Британію і її королеву чекав серйозний удар. Занедужав на тиф і помер від нього принц Альберт 1861 року. Королева до кінця життя носила жалобу за чоловіком. Редьярд Кіплінг у своїх віршах називав її не інакше як «вдовою з Віндзору». 
Зрештою золота доба Британської імперії підійшла до кінця. Старіючій королеві важко було встояти проти натиску проамериканської буржуазії, що потребувала більш агресивної зовнішньої політики. Королева намагалася влагодити всі справи по-родинному, влаштовуючи шлюби своїх родичів із членами монарших родин. 
22 січня 1901 року в заміському маєтку Осборн королева Вікторія доживала свою останню годину. Близькі оточували королівське ложе, а лікар і німецький імператор Вільгельм II Гогенцоллерн, онук, тримали її голову, щоб полегшити переривчасте дихання. 
Дебела 82-літня жінка, що пересувалася за допомогою крісла-візка, не втратила ілюзій про особливе призначення своєї влади й бажання правити. «Я не хочу вмирати, я повинна завершити ще кілька справ», — були її передсмертні слова. 
Увечері королеви не стало, а вранці наступного дня її старший син і спадкоємець престолу принц Уельський, хрещений під ім'ям Альберта Едуарда, відбув до Лондона. Тут, у Сент-Джеймському палаці, на засіданні Таємної ради його проголосили королем, клятву прийняв архієпископ Кентерберійський Фредерик Темп. 
Похована в Королівській усипальниці у Фроґморі, збудованій для королеви Вікторії і її чоловіка Альберта. 
 

 

ІМПЕРАТОР КОНСТЯНТИН І ВЕЛИКИЙ 


Константи́н I, Костянти́н Вели́кий, Фла́вій Вале́рій Ауре́лій Константи́нус, також Святи́й Костянти́н (лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus) (27 лютого 272 — 22 травня 337) — римський імператор, перший християнин на троні, а також християнський святий, визнаний рівноапостольним. Його мати Олена — також канонізована християнська свята.
Носив спеціальні титули перемоги: Germanicus Maximus ("великий переможець германський") в 307, 308, 314 і 328 рр.; Sarmaticus Maximus ("великий переможець Сарматський") в 323 і 334 рр.; Gothicus Maximus ("Великий переможець Ґотський") в 328 і 332 рр.; Dacicus Maximus ("великий переможець Дакії") 336 р. 
Наступник імператора Діоклетіана. Будучи язичником, 312 року перед битвою із своїм суперником Максенцієм, правителем Італії, мав видіння Хреста («Під цим знаком переможеш»). Він звелів своїм воякам намалювати монограми Христа на своїх щитах і здобув перемогу. Своїм Міланським едиктом (313) дозволив сповідування християнства в цілій імперії. Перемігши усіх своїх суперників, став єдиним правителем і з політичних міркувань переніс столицю імперії до Віза́нтія, пізніше названого Константинополем. 
Народився у Мезії в місті Несс (сучасний Ниш, Сербія) 27 лютого близько 272 (точний рік народження не встановлений). Батьком його був Констанцій I Хлор (Флавій Валерій Констанцій Хлор), згодом проголошений цезарем, а матір'ю — Гелена, яка також була шляхетного роду. Історик Евтропій стверджує, що Констанцій був людиною м'якою, скромною і при цьому відрізнявся терпимістю до християн, християнкою була і його дружина. Згодом Констанцію довелося розлучитись із нею і одружитися з пасербицею імператора Максиміана Феодорою. При цьому Олена продовжувала займати чільне місце при дворі спочатку свого колишнього чоловіка, а потім і сина. 
У 285 імператор Діоклетіан затвердив нову систему управління імперією, згідно з якою при владі знаходилися не один, а одразу 4 правителі, двоє з яких називалися Августами (старшими імператорами), а двоє інших Цезарями (молодшими). Передбачалося, що через 20 років правління августи зречуться влади на користь цезарів, які, у свою чергу, також повинні були призначити собі наступників. 
У тому ж році Діоклетіан обрав собі у співправителі Максиміана, при цьому віддавши йому в управління західну частину імперії, а собі залишивши багатий схід. У 293 августи обрали собі наступників. Одним із них і став батько Костянтина, Констанцій, що був тоді префектом Галлії, місце іншого зайняв Галерій, який згодом став одним з найжорстокіших гонителів християн. 
У 305, через 20 років після встановлення тетрархії, обидва августи подали у відставку, а Констанцій I Хлор і Галерій стали повноправними правителями імперії (перший на заході, а другий на сході). 
Констанцій, який отримав владу Августа, мав уже дуже слабке здоров'я, і його співправитель сподівався на його швидку смерть. Відчувши наближення смерті, Констанцій побажав бачити свого сина Костянтина, який тоді був практично на правах заручника, в столиці східного августа Нікомедії. Галерій не бажав відпускати Костянтина до батька, тому що боявся, що воїни оголосять його августом, що не входило в плани імператора. Він хотів підпорядкувати собі всю імперію, поставивши на місце Констанція свого ставленика Флавія Севера. 
Таємно під час відсутності Галерія, Костянтин втік з полону і відправився в місто Йорк, що у римській Британії, до свого батька, який перед смертю встиг передати йому владу над Заходом. Галерію довелося змиритися з цим, але під приводом, що Костянтин ще дуже молодий, він визнав його тільки цезарем. Августом він призначив Севера. Формально Костянтин займав статус підлеглого у відношенні до Флавія Севера, але, насправді, це було не так. У Галлії, де знаходилася резиденція Костянтина, стояли легіони, особисто віддані йому, населення провінції підтримувало його, завдяки м'якій та справедливій політиці його батька, натомість Флавій Север не мав такої міцної основи.  
На початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. У 310 році після відвідин священного гаю Аполлона, йому, нібито, навіть з'явилося видіння бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з'явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви ХР, на наступний день Костянтин побачив у небі обриси хреста. Після перемоги над Ліцинієм в 313 році Костянтин наполіг на ухваленні для християн свободи віросповідання, видавши Міланський едикт. Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю, що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Першому Нікейському соборі 325 року, він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.
Костянтиновим даром іменувалася грамота, нібито видана імператором Костянтином Великим папі Сільвестру, в якій імператор оголошував, що передає Папі Римському владу над усією західною частиною Римської імперії, а сам вирішив виїхати до Константинополя. Ця грамота в дійсності була сфабрикована в папській курії близько середини 8 століття задля обґрунтування світської влади пап, яка щойно виникла, і особливо їхніх домагань на верховенство над мирською владою на Заході. Перші сумніви щодо автентичності документа виникли ще в Середньовіччі. Остаточно довів факт фальсифікації італійський гуманіст Лоренцо Валла у творі «Про фальшивість Костянтинового дару» (1440), опублікованому 1517 року.  
За формулюванням Едурада Гіббона, вплив цього імператора як на свій час, так і на наступні історичні етапи був величезним та багатогранним. Він почав провадити нову політику, побудував нову столицю і підтримав нову релігію. Він знову підняв велич римського імені і вселив страх у сусідів. Сучасники називали його відновлювачем держави, а багато хто навіть вважав, що він, вслід за Ромулом, заснував її вдруге. 
Після трьох століть гонінь християнство, за Міланським едиктом, отримало дозвіл на вільний розвиток та розповсюдження. Православна церква канонізувала імператора Костянтина та іменує його рівноапостольним (вшанування пам'яті святого — 21 травня), втім у католицькій церкві Костянтин ніколи не був причислений до лику святих. 
Костянтин заснував Собор Святого Петра в Римі. Цій події присвячена кінна статуя Костянтина роботи Берніні, встановлена на Королівських сходах у Ватикані. Сцени з його життя зображено Рафаелем у залі Костянтина у Ватикані, а Рубенс зробив дванадцять ескізів з життя Костянтина для гобеленів. 
 

Джерела:https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD_%D0%86_%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9, https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSvD9jY51yEIN_FPGzV4KGnqqqD3Rh9Oo08IQ&usqp=CAU та https://www.youtube.com/watch?v=MJg2jiCduxo

 

МАРІЯ ТЕРЕЗІЯ


МАРІЯ-ТЕРЕЗІЯ (13.05.1717–29.11.1780) – ерцгерцогиня Австрії та королева Угорщини й Чехії (1740–80), імператриця "Священної Римської імперії германської нації"(з 1745, від 1765 – імператриця-вдова). Н. в м. Відень. Донька герм. імп. і правителя Австрії Карла VI Габсбурга та Єлизавети-Кристини Брауншвейг-Вольфенбютельської. 12 лютого 1736 вийшла заміж за Франца I Стефана Лотаринзького (від 1737 – великий герцог тосканський; 1745–65 – герм. імп. Франц I Стефан Лотаринзький), який став її співправителем у 1745. З ним, започаткувавши нову Габсбурзько-Лотаринзьку династію, мала 16 дітей (11 дівчат та 5 хлопчиків, у т. ч. майбутніх імператорів Йосифа II та Леопольда II). Правовий акт її батька – Прагматична санкція (19 квітня 1713) – забезпечував М.-Т. успадкування трону та неподільних габсбурзьких володінь за правом первородства (у т. ч. і по жін. лінії), проте по смерті Карла VI (1740) престол "Священної Римської імперії германської нації" відійшов (до 1745) баварським Віттельсбахам, а індустріалізовану Силезію (істор. слов'ян. область у верхній і серед. течії р. Одер) забрав Фрідріх II Гогенцоллерн, король Пруссії. У боротьбі проти Пруссії М.-Т. вступила в союз з Російською імперією та Францією, проте в ході Семилітньої війни 1756–1763 не зуміла повернути Силезію. У подальшому для покращення становища Австрії в Європі М.-Т. проводила активну матримоніальну політику (видавала дочок заміж за Бурбонів із Франції (Марія-Антуанета), Іспанії, Сицилії, Парми) та політику екон. протекціонізму.
По смерті чоловіка Франца I (1765) призначила співправителем старшого сина Йосифа II (1765–80), який згодом був самостійним правителем (1780–90). Відзначалася турботами про членів родини, толерантністю та вмінням регулювати поспішні рішення сина – герм. імп. і співрегента австрійс. земель Йосифа II. Унаслідок 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) М.-Т. приєднала до Австрії Галичину, а у вересні 1774 анексувала Буковину, закріпивши анексію умовами Константиноп. австро-турец. конвенції 1775. Започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму. За її правління було реорганізовано екон. життя монархії (проведено реформу податкової системи, запроваджено прибутковий податок, створено бюрократичний апарат, упорядковано систему обліку і контролю, проведено перший перепис населення та земельних угідь; скасовано внутр. митні кордони і збори, а також запроваджено конвенційну монетну систему (див. Конвенційна система) та банкоцетлі – перші паперові гроші Австрії. За законами 1771 та 1775 скорочено панщину з 5–6 до 3 днів на тиждень; обмежено юрисдикцію поміщиків над селянами; надано право селянам на викуп спадкових землеволодінь. Для посилення централізації держави було створено імперську централізовану бюрократичну систему та здійснено адм. реформу з поділом на губернаторства, округи та повіти. Збільшено вдвічі армію за рахунок додаткових податків та обов'язкової військ. повинності; запроваджено єдиний кримінальний кодекс та Верховний суд, поєднано судову та виконавчу владу, а також обмежено міське самоуправління та цехові привілеї, вплив церкви. Тоді ж було запроваджено обов'язкову шкільну освіту, у т. ч. і на західноукр. землях (однокласні "парафіяльні", трикласні "тривіальні" та чотирикласні "нормальні" школи), засновано у Відні "Барбареум" – греко-катол. духовну семінарію, "Терезіаніум" – школу різнонац. управлінських кадрів для земель монархії, відкрито мед. академію тощо. Реформаторська діяльність М.-Т. (сумісно з Йосифом II) дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального і освітнього рівня місцевого духовенства та частково селянства.
 
 

 
 

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА


Франческо Петрарка народився 20 липня 1304 в Ареццо, в сім'ї флорентійського нотаріуса Петракко ди Паренцо. Батько Франческо був вигнаний з Флоренції, одночасно з Данте, за приналежність до партії "білих" (гибеллінів).
Після довгих поневірянь по дрібних містах Тоскани, в 1312, сім'я переселилася в Авіньйон (провінція Прованс, Франція), а потім матір Франческо - в сусідній Карпантра. Тут Петрарка поступив у школу, навчився латинській мові.
У 1316 (за іншими відомостями - в 1319) почав вивчати право в Монпельє, в 1320 разом з братом Герардо вчився в університеті в Болоньї.
У 1326 помер батько Франческо Петрарки, залишивши у спадок тільки рукопис творів Цицерона. Щоб знайти кошти для життя, Петрарка приймає духовне звання, стає миноритом (членом ордену францисканців). Оселився в Авіньйоні, де в 1327, в Пристрасну П'ятницю, на службі в церкві уперше побачив Лауру, що надихнула Петрарку на створення кращих його сонетів.
У 1330 він поступив капеланом до кардинала Джованні Колонна, в 1335 отримав перший бенефіцій. Нерозділена любов до Лаури стала однією з причин переїзду Петрарки з Авіньйона у відокремлений Воклюз; він придбав будиночок в долині річки Сорги, де жив з 1337 по 1353. Слава, принесена йому латинськими віршами, привела до того, що він, майже одночасно, отримав запрошення з Парижу, Неаполя і Риму прийняти коронацію лавровим вінком.
Петрарка обрав Рим і 8 квітня 1341, за рішенням римського сенату, на Капітолії був урочисто увінчаний лаврами поета-лауреата. Проживши близько року при дворі тирана Парми Аццо ди Корреджио, він знову повернувся у Воклюз. У 1344 - 1345 і 1347 - 1351 подорожував по Італії.
У 1348 чума забрала життя Лаури.
У 1353, відхиливши кафедру, запропоновану Петрарці у Флоренції, він оселився в Мілані, при дворі архієпископа Мілана Джованні Вісконти, де виконував обов'язки секретаря, оратора і емісара, беручи участь у різних дипломатичних місіях, у тому числі в Празі, відвідавши Карла IV. У 1361, рятуючись від чуми, що лютувала в Мілані, оселився в Падуї, а в 1362 - у Венеції (1362 - 1367), де жила його незаконнонароджена дочка. Останні роки життя провів при дворі Франческо та Каррара в Падуї. Помер Петрарка 19 липня 1374 в селі Аркуа, біля Падуї. Петрарка є родоначальником гуманістичної культури епохи Відродження, разом з Данте і Дж. Боккаччо - творцем італійської літературної мови. Його "Канцоньере" ще до початку XVII ст. витримали близько 200 видань.
 
 
 

 

КОРОЛЕВА ЄЛИЗАВЕТА І

 


Єлизавета I (англ. Elizabeth I of England, 7 вересня 1533 — 24 березня 1603) — королева Англії та Ірландії між 1558 та 1603 роками. За час її правління, особливо завдяки перемозі над Іспанською Армадою, Англія перетворилася з другорядної держави на периферії Європи на володарку морських просторів. Вважається національною героїнею Англії.
Єлизавета була 5-м й останнім монархом із династії Тюдорів, донькою короля Генріха VIII. При народженні Єлизавета отримала титул принцеси, але після страти її матері, королеви Анни Болейн, була оголошена незаконнонародженою. Можливо саме через це її брат Едуард VI позбавив сестру спадку. Проте його заповіт був анульований. Третім законом про спадщину, виданим англійським парламентом 1543 року, який зробив Єлизавету першою в черзі престолонаслідування в разі смерті Марії I Кривавої без спадкоємця. Під час правління Марії I, Єлизавета провела близько року ув'язненою за звинуваченнями в зраді, політичних інтригах проти Марії I, та допомозі протестантській церкві.
Єлизавета спиралася в своєму правлінні на королівську раду, в якій тоді засідали провідні політики свого часу на чолі з радником Вільямом Сесілом, 1-им Бароном Берґлі. Одним з її перших політичних досягнень була підтримка відокремлення англійської протестантської церкви від Риму, і проголошення монарха Англії її верховним опікуном (Акт про верховність 1558 року). Церковний порядок, запроваджений Єлизаветою, суворо дотримувався під час її правління й пізніше переріс у теперішню Англіканську церкву. Очікувалось, що Єлизавета вийде заміж і народить спадкоємця роду Тюдорів, але незважаючи на часті звернення парламенту, вона відмовлялася. Мотиви цього вибору невідомі й стали темою численних дискусій. З часом незайманість Єлизавети принесла їй славу й стала приводом для культу особи, свідченням чого стали тогочасні портрети, пишні заходи та література.
За стилем правління Єлизавета I була стриманішою ніж інші Тюдорські монархи. Одним з її девізів був «лат. video et taceo» («англ. see but silent») — «бачу, але мовчу». Ця стратегія, яку не завжди схвалювали її радники, часто рятувала королеву від невигідних політичних та подружніх союзів. Незважаючи на її обережність у міжнародних відносинах та не надто завзяту підтримку кількох безрезультатних і незграбних військових кампаній у Нідерландах, Франції та Ірландії, перемога над Іспанською Армадою назавжди пов'язала її ім'я з однією з грандіозних звитяг в англійській історії. Уже через 20 років після її смерті Єлизавету вважали правителькою золотої доби — ставлення, яке і досі домінує у англійців. Правління Єлизавети відоме як Єлизаветинська ера, що відома, передусім, розквітом англійської драматургії на чолі з Вільямом Шекспіром і Крістофером Марлоу та доблестю англійських мореплавців, серед яких вирізнялися такі шукачі пригод, як Френсіс Дрейк.
Оцінки деяких істориків стриманіші. Вони часто змальовують Єлизавету як нерішучу правительку з поганим характером, якій, проте, надзвичайно щастило. Ближче до кінця її правління економічні та військові проблеми послабили її популярність настільки, що багато підданих зітхнули з полегшенням після її смерті. Єлизавета вважається харизматичною виконавицею ролі королеви і неймовірно живучим політиком у період слабкої і розбалансованої монархічної влади в Англії, і коли у сусідніх країнах монархи боролись за виживання, як, наприклад, суперниця Єлизавети, Марія Стюарт. 
Єлизавету оплакували, але багато хто зітхнув з полегшенням після її смерті. Країна мала великі сподівання на короля, і спочатку вони здійснювалися: війна проти Іспанії завершилася в 1604, податки були знижені. До смерті Роберта Сесіла в 1612 році уряд працював за незмінною схемою. Правління Якова, однак, стало непопулярним, коли він передав державні справи в руки придворних фаворитів, і в 1620-х роках почалась ностальгія за правлінням королеви Єлизавети. Єлизавету розхвалювали, як героїню протестантського руху і правительку золотої доби. Якова зображали прихильником католиків та правителем корумпованої влади. Тріумфальні зображення Єлизавети, створені в кінці її правління, приймались за правду на тлі фракційності, військових та економічних труднощів, і почалося завищення її репутації. Годфрі Гудмен, єпископ Глостера, писав: «Коли ми відчули на собі шотландське керівництво, слава про королеву відродилась. Саме тоді й зросло шанування її пам'яті.» Правління Єлизавети змальовували, як ідеальний час, коли корона, церква і парламент працювали в конституційній рівновазі.
Образ Єлизавети, створений її протестантськими прихильниками на початку 17 століття, виявився міцним і впливовим. Пам'ять про неї відродилася також під час Наполеонівських війн, коли країна знову опинилася на межі чужоземного вторгнення. У період Вікторіанської епохи легенда Єлизавети була адаптована до імперської ідеології тогодення, а в середині 20-го століття Єлизавета ще раз стала романтичним символом національного опору чужоземній загрозі. Англійські історики того часу тлумачили правління Єлизавети, як золоту добу прогресу.
Теперішні історики, однак, дотримуються складнішої точки зору. Її правління славиться розгромом Армади і успішними рейдами проти іспанців, як, наприклад, на Кадіс в 1587 і 1596 роках, але деякі історики вказують на воєнні невдачі на суші і морі. Проблеми Єлизавети в Ірландії також заплямували її образ в історії. Замість образу хороброї захисниці протестантської нації проти Іспанії та Габсбургів вона дедалі частіше розглядається як правителька, обережна у своїй зовнішній політиці. Вона надавала тільки мінімальну допомогу іноземним протестантам і не давала своїм командирам необхідних коштів для зміни ситуації за кордоном.
Єлизавета створила англійську церкву, яка допомогла сформувати національну ідентичність і продовжує існувати досі. Ті, хто хвалили її пізніше як протестантську героїню, забували про її відмову припинити всі католицькі обряди. Історики відзначають, що в її часи суворі протестанти вважали Акт про врегулювання та однаковість 1559 року компромісом. Єлизавета вважала, що віра — це особисте, і не бажала, як сказав Френсіс Бекон, «створювати вікна в душі людей та в їхні таємні думки».
Незважаючи на, переважно, оборонну зовнішню політику Єлизавети, її правління підняло статус Англії за кордоном. «Вона всього лише жінка, повелителька тільки половини острова», — дивувався папа Сікст V, — «і все ж вона примушує Іспанію, Францію, Священну Римську Імперію й усіх інших боятися себе». При Єлизаветі народ отримав нову впевненість у собі й почуття суверенітету, оскільки католицький світ розпадався. Єлизавета була першою з Тюдорів, хто визнав, що монарх керує завдяки народній згоді. Тому вона завжди працювала з парламентом, і її радники завжди могли їй казати правду: стиль правління, який відкинули її наступники — Стюарти. Деякі історики називають її щасливою: вона вважала, що Бог її захищає. Пишаючись тим, що вона «просто англійка», Єлизавета вірила у Бога, чесну пораду і любов своїх підданих заради успіху її правління. У молитві вона подякувала Богові так:
 "У час, коли війна, спокуса і тяжкі переслідування засмучують майже всіх королів і всі країни навколо мене, моє правління залишається в мирі, і моє королівство домом для Твоєї вистражданої Церкви. Любов моїх людей залишилася непохитною, й підступи моїх ворогів безуспішні."
Мала в народі прізвиська королева-дівиця, Глоріана та Добра королева Бесс.  
 

 

 

ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ

 
 
Йоганн Вольфганг Гете народився 28 серпня 1749 у Франкфурті-на-Майні. Батько його був юристом, мав чин імперського радника, мати була знатною дворянкою. Йоганн рано почав читати, до семи років вже знав латинь і грецький. У 16 років Гете вирушає в Лейпцизький університет, на юридичний факультет.
Навчання на юриста його не привернула, провідним інтересом Гете була література і мистецтво, і незабаром він їде додому. Потім він стає студентом Страсбурзького університету. Там, в силу своєї допитливості, Гете захоплюється медициною, багато читає, вивчає природничі науки.
У 1769 році Гете видає першу книгу своїх віршів. Незабаром він стає одним з ідеологів літературного руху «Буря і натиск», що став популярним у Німеччині, яке вважало головним завданням автора створення в образі героя вольової, сильної особистості.
У 1771 році Гете закінчив університет і отримав диплом доктора права. З 1771 по 1775 роки Йоганн Гете займається юридичною практикою. У той же час він видає свої твори: роман «Страждання молодого Вертера» (1772), історичну драму «Гец фон Берліхінген» (1773).
У листопада 1775 року Гете приїжджає в Веймар за запрошенням герцога Карла серпня, де стає одним з його керівників. У Веймарі Гете знайомиться з Ф.Шиллера, що в підсумку виявилося плідним для розвитку німецької літератури.
Йоганн Гете не любив великосвітських прийомів, ніколи не був ні в Парижі, ні в Лондоні. Його дружиною стала не дворянська особа, а звичайна квіткарка Христіана Вульпіус.
У 1795 — 1796 роках Гете пише роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера». У 1808 році виходить перша частина трагедії «Фауст» — вершини творчості Гете. Над її продовженням Йоганн Гете працював до кінця свого життя.
Разом з тим Гете був не тільки великим письменником і поетом, а й натуралістом. Їм було виконано ряд робіт з порівняльної морфології рослин і тварин, по фізиці, геології і мінералогії, медицині.
Помер Йоганн Вольфганг Гете 22 березня 1832 року. Він увійшов в історію як найбільший поет і універсальний геній німецької літератури. 
 

 
 

 

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

 
  
Життя та діяльність митрополита Андрея справили величезний вплив на розвиток Української Церкви. Він одним із перших серед ієрархів УГКЦ почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними, досягнув того, що Греко-Католицька Церква під його багаторічним проводом стала розгалуженою та впливовою інституцією, важливим консолідаційним чинником і духовною опорою в змаганнях за державність України.
Митрополит Шептицький походив з давнього українського роду. Він формувався як особистість і отримав всебічну освіту в багатонаціональній та мультирелігійній Австро-Угорській імперії. Після вступу до монастиря отців Василіян у Добромилі 1888 року прийняв чернече ім’я Андрей. Філософію та теологію студіював у Кракові, потім — право в Мюнхені. Після навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. У 1899 році його номіновано Станиславівським єпископом, а згодом у 1900-му — Галицьким митрополитом.
Напевно, не було жодної важливої ділянки суспільного життя, у якій би митрополит не брав активної участі. Він підтримував молодих українських митців, надаючи їм стипендії для здобуття освіти у найкращих навчальних закладах Європи. На кошти митрополита було придбано будівлю, де розмістилася художня школа відомого митця Олекси Новаківського. У 1905 році він заснував Український національний музей, придбавши для нього окреме приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він особисто подарував музеєві майже 10 тисяч предметів з приватного зібрання й утримував його на особисті кошти. Крім того, він підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».
Митрополит займав також активну громадянську позицію в політичному житті тогочасної Галичини. Як Галицький митрополит він був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму. Це давало йому змогу виступати перед урядом щодо підтримки українців у справі скріплення їхніх прав у державі. Підтримка Шептицьким Габсбургської монархії в Першій світовій війні стала причиною його арешту й ув’язнення під час російської окупації (1914–1917 рр.). Після війни він разом з греко-католицьким єпископатом підтримав створення Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.), а згодом у міжвоєнній Польській державі спрямовував свої зусилля та використовував дипломатичні зв’язки для забезпечення прав українців.
У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови Церкви. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р.). Цей навчальний заклад під керівництвом отця доктора Йосифа Сліпого мав перерости в повноцінний університет — на зразок вищих навчальних закладів Західної Європи.
Важливе місце у діяльності митрополита займала справа поєднання християнських Церков, повернення слов’янського сходу до єдності з Апостольським престолом. Протягом свого життя він підтримував контакти з тогочасними прихильниками унійного руху, як, наприклад, з російським філософом Володимиром Соловйовим, хорватським архієпископом Йосифом Штросмаєром, бельгійським архієпископом і кардиналом Мерсьє, відомим пропагандистом діалогу з Англіканською Церквою, німецьким богословом Максиміляном Саксонським — фахівцем у галузі східнохристиянських літургійних традицій. Митрополит сприяв розбудові Російської Греко-Католицької Церкви. З цією метою він двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. У березні 1917-го, отримавши від Папи Пія Х право на душпастирську діяльність серед католиків східного обряду на території Східної України та Росії, організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Шептицький був також ініціатором Велеградських з’їздів, присвячених темам міжхристиянського порозуміння.
У тому ж екуменічному дусі митрополит запровадив низку реформ в УГКЦ з відновлення східнохристиянського духу. У 1906 році створено студитський монастир, який очолив брат митрополита Климентій Шептицький, у 1913-му — східну гілку отців Редемптористів. Були засновані й жіночі Чини сестер Студиток, Мироносиць тощо. У міжвоєнний час митрополит Андрей Шептицький відкрито засуджував релігійну політику польської влади щодо християн православної конфесії та відкритими листами виступав на їхній захист.
Діяльність митрополита в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».
Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, митрополит урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. Його пастирське послання «Не убий!» (листопад 1942-го) засуджувало насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів. У листі до Папи Пія ХІІ український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення.
Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року й похований у крипті собору Святого Юра у Львові.
 
  

 

ІВАН ФРАНКО

 
Всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині. Вже у вісім років зовсім юний Іван Франко почав вільно читати та вже писав німецькою та польською мовами. Перші уроки рідної української мови давав йому дядько – Павло Кульчицький. Вчився майбутній громадсько-політичний діяч у місцевій школі Дрогобича. Там Іванові довелося жити у далекої родички, яка мала столярну майстерню. Саме тому Франко частенько ночував то в різноманітних скринях, то в новеньких трунах. Варто зазначити, що вчителі були у захваті від здібностей хлопчика. Всі пророкували йому блискуче майбутнє, не виключали ще тоді й посаду професора університету. У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом, після чого вступив до Львівського університету на філософський факультет. Там він вивчав та цікавився класичною українською мовою та філологією. В студентські роки Іван Франко брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного – «Академічний кружок». Зокрема, Іван Франко був спочатку його бібліотекарем, де і надрукував свої перші твори у виданні «Кружка» та журналі «Друг». У 1876 році був прийнятий до складу редакційного комітету видань.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/11/28/biografiya-ivana-franka/
Всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині. Вже у вісім років зовсім юний Іван Франко почав вільно читати та вже писав німецькою та польською мовами. Перші уроки рідної української мови давав йому дядько – Павло Кульчицький. Вчився майбутній громадсько-політичний діяч у місцевій школі Дрогобича. Там Іванові довелося жити у далекої родички, яка мала столярну майстерню. Саме тому Франко частенько ночував то в різноманітних скринях, то в новеньких трунах. Варто зазначити, що вчителі були у захваті від здібностей хлопчика. Всі пророкували йому блискуче майбутнє, не виключали ще тоді й посаду професора університету. У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом, після чого вступив до Львівського університету на філософський факультет. Там він вивчав та цікавився класичною українською мовою та філологією. В студентські роки Іван Франко брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного – «Академічний кружок». Зокрема, Іван Франко був спочатку його бібліотекарем, де і надрукував свої перші твори у виданні «Кружка» та журналі «Друг». У 1876 році був прийнятий до складу редакційного комітету видань.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/11/28/biografiya-ivana-franka/

Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – великий український письменник, один з будівничих нової української нації.

Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Він ріс сиротою (в 1865 р. помер його батько – Іванові було дев’ять років; його мати померла у 1872 р.). Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.
В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. Стипендія надавалась аж до закінчення вищої освіти, і здавалось, що перед здібним юнаком стелиться рівна дорога учителя гімназії чи професора в університеті, на яку розраховували його рідні та знайомі.
Але в перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку. Він товаришує з Остапом Терлецьким та Михайлом Павликом, через останнього зав’язує листування з Михайлом Драгомановим, який на той час перебував у Женеві. Саме через це листування з небезпечним в очах поліції революційним соціалістом Драгомановим Франко був заарештований (11.06.1877 р.). Його разом з товаришами звинувачували в утворенні таємного соціалістичного товариства. 21.01.1878 р. суд визнав його винним і засудив на 6 тижнів ув’язнення. Оскільки тоді термін слідчого ув’язнення до кари не зараховувався, Франка випустили на волю 5 березня 1878 року.
Попри невеликий термін покарання (ми, дякуючи тов. Сталіну, будь-яке ув’язнення менше 10 років вважаємо тепер легким), його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, за законом людина із судимістю не могла стати вчителем, тому мета навчання в університеті стала неясною (до того ж у Франка відібрали стипендію). По-друге, під час ув’язнення Франко важко застудився; пізніше ця хвороба стала хронічною і переслідувала його все життя. По-третє, отець Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка) відмовив Франкові у його сватовстві і навіть заборонив дочці бачитись і листуватись із «злочинцем». Їх шлюб так і не відбувся.

От що значило бути українським діячем у тогочасній Галичині! На цьому поліційні переслідування Франка не скінчились. 4.03.1880 р. його заарештували в Коломиї – знову за підозрою в соціалістичній агітації. Три місяці його тримали в слідчому арешті, аж поки визнали, що арешт був безпідставним. 13.06.1880 р. Франка по етапу відправили з Коломиї до Нагуєвич. Враження з цього ув’язнення лягли в основу повісті «На дні». В третій раз поліція згадала про «соціалістичного агітатора» Франка у зв’язку з приїздом до Львова групи українців з Києва. 17.08.1889 р. Франка заарештували у Львові. На цей раз до соціалізму слідчі намагались приплутати шпигунство на користь Росії. 16.11.1889 р. Франка було звільнено за відсутністю доказів. І на цей раз тюремні враження знайшли відбиття у поетичному циклі «Тюремні сонети».

В 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). В їх родині з’явилось четверо дітей, але від 1902 року родинне благополуччя почало руйнуватись. В Ольги Франко з’явились ознаки психічного розладу, які дедалі посилювались, і це принесло багато горя Іванові Франку.
В 1902 році І. Франко переселився з найманого помешкання до власного будинку (нинішня адреса – вул. І. Франка, 152, де працює меморіальний музей письменника). Для цього будівництва він узяв значну позику, виплати по якій були завершені його сином уже після смерті І. Франка.

В квітні 1908 р. Франко поїхав на відпочинок та лікування до Ліпіка (поблизу Загреба в сучасній Хорватії). Тут його хвороба сильно загострилася – були паралізовані обидві руки і, що гірше, з’явились ознаки психічного розладу. Ці жахливі прояви хвороби в пізніших роках, на щастя, дещо пом’якшились, хоча до повного здоров’я Франко ніколи не повернувся. Сучасники вважали його хворобу наслідком колись перенесеного сифілісу, що завдало Франкові величезних прикростей. Але нині лікарі схиляються до думки, що Франко від самого ув’язнення 1877 року хворів на рідкісну форму ревматизму (синдром Рейтера; але поняття про цей синдром було сформульовано далеко після смерті Франка).

Виснажений хворобами, безгрошів’ям, сімейними і громадськими негараздами, Франко помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі. 
 

 

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

 
Православна церква вшановує княгиню Ольгу як святу. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами сприяла його поширенню в Київській Русі.
Літопис розповідає, що Ольга доводилася родичкою князю Олегові - тодішньому правителю.
903 року її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилося двадцять п’ять літ. Оскільки Ольга тоді була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.
Ігор став повновладним правителем Київської Русі, коли йому виповнилося тридцять п’ять. Про роки його правління відомо дуже мало: Ігор ходив у далекі військові походи, які відволікали його від внутрішніх подій. Тож Ольга дедалі більше бралася за справи управління державою.
Тоді в Києві було вже багато християн, які під час укладення миру з Візантією 944 року присягали не біля ідола Перуна на дніпровській кручі, як місцеві язичники, а в соборній Іллінській церкві на Подолі. Християнам, на відміну від язичників, були властиві грамотність і широта кругозору, що необхідні у веденні державних справ. Тому Ольга в управлінні спиралася саме на них, поступово схиляючись до їхньої віри.
Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, але дружина не вдовольнилася її розміром, тому князь повернувся. Це обурило древлян, і вони вбили Ігоря.
Залишившись із малолітнім сином, Ольга передусім мусила вгамувати древлян. Літопис розповідає про триразову помсту княгині. Спочатку древляни вирішили запропонувати їй у чоловіки свого князя Мала, пославши в Київ старійшин. Човен із послами кинули в заздалегідь приготовлену яму, де живцем за­сипали древлянських представників. Удруге послів древлян за наказом Ольги було спалено в лазні. А третє посольство воїни княгині перебили під час тризни, яку справляли по Ігорю.
Після цих розправ княгиня 946 року послала в древлянську землю військо. Древляни замкнулися в добре укріпленому місті Іскоростені. Тоді Ольга вдалася до хитрощів: вона пообіцяла відступити, узявши данину голубами від кожного дому. Хитромудра княгиня наказала прикріпити до лапок голубів скіпки, що тліли, і відпустити птахів. Вони полетіли назад - і місто запалало.
Опір древлян було зламано, і більше ніхто з тих, хто мусив платити данину, не повставав проти Ольги. І хоча фольклорні мотиви в літописних оповіданнях очевидні, безсумнівне одне: древляни були суворо покарані. Княгиня теж дістала уроки з обставин загибелі чоловіка. Вона встановила фіксований обсяг данини з кожної землі й почала облаштуванням великокнязівських господарств і доходних промислів. По всій землі було наведено порядок.
Зміцнивши своє становище всередині країни, Ольга перейшла до активної зовнішньої політики. Вона відвідала Візантію - одну з найсильніших держав Європи. Тут княгиня хрестилася, причому візантійський імператор Константан був настільки нею зачарований, що нібито запропонував їй руку й серце, проте змушений був задовольнитися лише роллю хрещеного батька Ольги.
Правління княгині було вирішальним поворотом в історії Київської Русі. Країна здобула впорядковану владу й почала інтегруватися в політичну систему християнського світу. Її справу підхопив онук Володимир, який і охрестив Київську Русь.
Історичні державні реформи та значення володарювання Ольги
Внутрішня політика
Придушила повстання деревлян і підпорядкувала їхні землі безпосередньо Києву.
Здійснила першу державну реформу на Русі: чітко визначила землі, із яких збирала данину.
Улаштувала «становища» і княжі «погости» - місця зберігання зібраної данини і осередки центральної влади.
Закріпила за княжою казною «ловища» - землі, багаті на хутрового звіра, що забезпечувало постійний прибуток.
Розбудовувала, прикрашала й зміцнювала свій стольний град. У Києві було збудовано нову князівську резиденцію - Ольжин двір із «теремом кам'яним», дерев'яну християнську церкву і систему укріплень.
Зовнішня політика
Надавала перевагу дипломатії перед війною. У 946 р. (або 957 р.) на чолі мирного посольства відвідала Константинополь й уклала угоду з імператором Костянтином VII Багрянородним.
Відповідно до русько-візантійської угоди надсилала свої дружини допомагати Візантії у війні з арабами в 967 р. та боротьбі з норманами й болгарами.
Здійснила першу спробу встановити дипломатичні контакти із Західною Європою. У 959 р. надіслала послів до німецького імператора Оттона I з проханням направити єпископа для хрещення Русі. Місія ченця Адальберта, що діяла на Русі в 961- 962 рр., завершилася провалом.
Значення діяльності
ЇЇ діяльність залишила помітний слід у східнослов'янській історії Х ст.
Внутрішньополітичні заходи княгині сприяли об'єднанню колишніх окремих племінних володінь у єдиний державний організм.
У зовнішньополітичній діяльності визначила нові підходи, надаючи перевагу мирним засобам над воєнними.
Сприяла зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі.
 
 
 
 

РОКСОЛАНА

 
 
Роксолана, безперечно, є однією з найбільш відомих жінок не тільки в українській та турецькій, але й у світовій історії. Про неї написано десятки книжок і музичних творів, її зображено на багатьох картинах (хоча всі вони уявні). Сучасному поколінню українців вона відома насамперед за вітчизняним серіалом “Роксолана” з Ольгою Сумською у головній ролі та турецьким серіалом “Величне століття”. Але що насправді відомо про цю історичну постать?
Достовірних документальних свідчень про Роксолану до наших днів збереглося не так вже й багато. Насправді, досі остаточно не з’ясовано її походження. Через це на Роксолану, окрім України, “претендують” ще й Польща, Угорщина, Білорусь, Литва, Росія. Не відома ні дата її народження (між 1502 і 1516 роками), ні навіть справжнє ім’я. Ототожнення Роксолани з Анастасією або Олександрою Лісовською виникло у XIX столітті та не спирається на надійні докази.

Щодо українського походження Роксолани, існують такі прямі й непрямі свідчення:

1) посол Священної Римської імперії в Османській імперії барон Ож’є Гіслен де Бусбек у 1580-х роках писав, що жінку прозвали Роксоланою через те, що вона походила із так званої Роксоланії, тобто Північного Причорномор’я. Роксоланією тоді часто називали території України – згадаймо, наприклад, однойменну поему Себастіяна Кленовича 1584 року;

2) посол Великого князівства Литовського у Кримському ханстві Михалон Литвин у творі “Про звичаї татар, литовців і московитян” 1550 року писав, що “улюблена дружина турецького імператора… викрадена була із землі нашої”. До 1569 року українські землі належали саме до Великого князівства Литовського;

3) учасник посольства Речі Посполитої до Османської імперії у 1621-1622 роках Самуель Твардовський переповідав розповіді турків про те, що Роксолана була донькою православного священика з Рогатина (нині місто на Івано-Франківщині).

У дитячому або підлітковому віці Роксолану полонили кримські татари й продали на невільничому ринку. Згодом її подарували Сулейману І Кануні, роки правління якого – з 1520 до 1566 – стали періодом найвищого розквіту Османської імперії. Величезна мусульманська держава простягалася тоді від Угорщини до Сомалі і від країн Закавказзя до Марокко. 
У султанському гаремі дівчина отримала ім’я Гюррем, тобто “весела”. Дуже скоро вона привернула увагу правителя і домоглася відсторонення головної наложниці Махідевран. За десять років нова фаворитка народила султанові п’ятеро синів і доньку. За османською традицією, після цього жінку відправляли до віддаленої провінції, де й мав виховуватися вірогідний наступник престолу. Та Гюррем стала першою фавориткою, яку залишили в Стамбулі. Ба більше: після народження дітей, Сулейман зробив її своєю офіційною дружиною та надав їй титул хасекі султан (“особисто відзначена султаном”). Цей титул в ієрархії гарему вважався другим після валіде – матері правлячого султана. Сучасники ніяк не могли пояснити її впливовість і просто вважали, що Гюррем зачаклувала султана.
Гюррем, відома в Європі як Роксолана, була освіченою жінкою. Вона приймала іноземних послів та правителів, впливових вельмож і митців. За її ініціативою звели багато мечетей, шкіл, караван-сараїв (заїжджих дворів) у Стамбулі, Єрусалимі, Мецці, Медіні, Едірне (Адріанополі).
На жаль, точно не з’ясована і дата смерті Гюррем – це або квітень 1558 року, або 1560 чи навіть 1563 рік. Кілька років потому не стало й Сулеймана І. Його поховали поруч із улюбленою дружиною в Стамбулі на території мечеті Сулейманіє Джамі.
В українській історії склався контроверсійний образ Роксолани. Одні вважають її національною гордістю та ледь не “українкою на чолі наймогутнішої держави світу”, інші – спритним політиком, яка завдяки жіночим чарам здійснювала безпрецедентний вплив на турецького султана, але водночас нічого не зробила для порятунку своєї батьківщини від татарських набігів. Істина, як завжди, десь посередині. Точно відомо одне: завдяки діям Роксолани-Гюррем, наступним султаном після Сулеймана став її син Селім ІІ, відомий під прізвиськом “П’яниця” через свою пристрасть до вина. Від цього володаря бере початок поступовий, повзучий, ще невловимий для більшості сучасників, але фактично невідворотний занепад могутньої Османської імперії. 
 

 

 ГАНС ГРОСС


Ганс Густав Адольф Гросс (нім. Hans Gustav Adolf Gross; 26 грудня 1847, Грац, Австрійська імперія — 9 грудня 1915, там само) — австрійський юрист, засновник австрійської кримінологічної школи, основоположник криміналістики, фундатор кримінальної психології, автор робіт, що показують значення застосування природничих і точних наук до завдань розкриття злочинів і виявлення злочинця. Батько психоаналітика Отто Гросса. 
Народився в родині Йоганна Баптіста Густава Гросса (Johann Baptist Gustav Gross), старшого імперського військового комісара (1806—1876) і Франциски (Franziska, при народженні — Edle von Leuzendorf; 1827—1902).
Упродовж 1869—1870 pоків навчався у гімназії та Грацькому університеті. 31 липня 1870 року отримав у Грацькому університеті вчений ступінь доктора права. У 1871 pоку почав працювати судовим слідчим у Фельдбасі, Леобені (Верхня Штирія) та Граці. Ще будучи студентом, який вивчав право, усвідомив всі недоліки існуючих на той час методів ідентифікації, особливо тих, що використовувались австрійською кримінальною поліцією на селі. 
У 1890—1892 роках працював помічником прокурора. Після штудіювання основ хімії і фізики, занять фотографією і мікроскопією, ботанікою і зоологією, як результат двадцятирічної праці на посаді слідчого випустив у світ 1893 року «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів».
Протягом 1893—1894 років вимагав від уряду створення навчальної кафедри криміналістики. Міністерство юстиції у Відні доручає йому проведення курсу для судових слідчих. 12 березня 1894 року Гросс, заступник прокурора, починає викладати 19-денний курс про суміжні кримінально-правові науки для офіцерів жандармерії у Відні. Визнанням його досягнень пізніше стало нагородження Рицарським Хрестом Ордена Франца Йозефа.
1895 року в австрійському місті Лінц відбувся конгрес міжнародного союзу криміналістів. Його учасники назвали Гросса батьком криміналістики і прийняли рішення, згідно з яким рекомендувалося включити викладання криміналістики у програму юридичних факультетів.
1 серпня 1895 року створив кримінальний музей у Граці. Вимагав створення Криміналістичного інституту в Грацькому земельному суді в межах університету. У травні 1896 року отримав відмову у присвоєнні звання приват-доцента за результатами проведеного ним наукового дослідження, захист якого відбувався на юридичному факультеті університету Граца.
16 грудня 1898 року призначений ординарним професором австрійського карного права Чернівецького університету. З 1 березня 1899-го по 31 липня 1902-го читав в Чернівецькому університеті курси карного процесу, матеріального карного права і пенітенціарного права, вів семінари з карного права. В 1899 р. опублікував третє видання «Порадника для судових слідчих як системи криміналістики». У 1899—1900 роках працював на посаді декана юридичного факультету. Працюючи в Чернівцях, відредагував заснований ним 1898 року журнал «Архів кримінальної антропології і криміналістики» (першого в світі кримінологічного періодичного видання), який був того часу був єдиним редагованим виданням такого рангу у Чернівецькому університеті.
1902 року закінчив викладацьку діяльність у Чернівцях. 3 березня 1902-го направлений на роботу до Німецького Університету в Празі. Того ж року у Празі вийшли друком «Вибрані статті з криміналістики», 1905 році — друге видання «Кримінальної психології».
20 липня 1905 року призначений на посаду ординарного професора австрійського карного права і карного процесу в університет Граца. У 1907 році на запрошення міністра юстиції докт. Франца Кляйна увійшов до складу комісії з розробки проекту нового карного кодексу Австрії, за що 1908 року був нагороджений Орденом Залізної Корони ІІІ ступеня.
Упродовж 1910—1911 років обіймав посаду декана юридичного факультету університету Граца. 17 лютого 1913 року призначений керівником Інституту криміналістики в університеті Граца. Після довгих зусиль в червні цього ж року отримав у тимчасове користування приміщення в північній частині головної будівлі університету Граца для облаштування Інституту криміналістики.
Помер від запалення легенів у власному будинку на Гердергассе (Herdergasse), 6. Похований у родинній могилі у Граці на цвинтарі Святого Петра. 
Наразі в Чернівецькому університеті на кафедрі криміналістики юридичного факультету створена Аудиторія Ганса Гросса. 
 

Всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині. Вже у вісім років зовсім юний Іван Франко почав вільно читати та вже писав німецькою та польською мовами. Перші уроки рідної української мови давав йому дядько – Павло Кульчицький. Вчився майбутній громадсько-політичний діяч у місцевій школі Дрогобича. Там Іванові довелося жити у далекої родички, яка мала столярну майстерню. Саме тому Франко частенько ночував то в різноманітних скринях, то в новеньких трунах. Варто зазначити, що вчителі були у захваті від здібностей хлопчика. Всі пророкували йому блискуче майбутнє, не виключали ще тоді й посаду професора університету. У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом, після чого вступив до Львівського університету на філософський факультет. Там він вивчав та цікавився класичною українською мовою та філологією. В студентські роки Іван Франко брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного – «Академічний кружок». Зокрема, Іван Франко був спочатку його бібліотекарем, де і надрукував свої перші твори у виданні «Кружка» та журналі «Друг». У 1876 році був прийнятий до складу редакційного комітету видань.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/11/28/biografiya-ivana-franka/
Іван Якович Франко без всяких заперечень – знакова постать не лише української, але й світової історії та культури. Біографія Івана Франка Всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині. Вже у вісім років зовсім юний Іван Франко почав вільно читати та вже писав німецькою та польською мовами. Перші уроки рідної української мови давав йому дядько – Павло Кульчицький. Вчився майбутній громадсько-політичний діяч у місцевій школі Дрогобича. Там Іванові довелося жити у далекої родички, яка мала столярну майстерню. Саме тому Франко частенько ночував то в різноманітних скринях, то в новеньких трунах. Варто зазначити, що вчителі були у захваті від здібностей хлопчика. Всі пророкували йому блискуче майбутнє, не виключали ще тоді й посаду професора університету. У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом, після чого вступив до Львівського університету на філософський факультет. Там він вивчав та цікавився класичною українською мовою та філологією. В студентські роки Іван Франко брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного – «Академічний кружок». Зокрема, Іван Франко був спочатку його бібліотекарем, де і надрукував свої перші твори у виданні «Кружка» та журналі «Друг». У 1876 році був прийнятий до складу редакційного комітету видань. Коротка біографія Івана Франка: хронологічна таблиця 27 серпня 1856 у присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу тодішнього Королівства Галичини та Володимирії народився Іван Франко. 1867- 1875 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа. 1875 році вступив на філософський факультет Львівського університету. 1870–1880-х Франко розпочав активну журналістську та публіцистичну діяльність. 1886 р. взяв шлюб із Ольгою Хоружинською. 1890 рік – один із засновників та перший голова Русько-української радикальної партії (РУРП). Це була перша українська політична партія. Редактор друкованих органів РУРП. 1890 -1891 рр. навчання у Чернівецькому університеті. 1894 – 1897 рр. разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово». 1899 р. – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ). 1906 р. звання почесного доктора Харківського університету. 28 травня 1916 о 16-й годині Іван Франко у віці 59 років помер. Спочатку Івана Яковича Франка поховали в чужому склепі. Лише через 10 років він був перепохований в окрему могилу.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/11/28/biografiya-ivana-franka/
Іван Якович Франко без всяких заперечень – знакова постать не лише української, але й світової історії та культури. Біографія Івана Франка Всім відомий поет, драматург, вчений, прозаїк, філософ, фольклорист, історик, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, етнограф, громадсько-політичний діяч народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, що на Львівщині. Вже у вісім років зовсім юний Іван Франко почав вільно читати та вже писав німецькою та польською мовами. Перші уроки рідної української мови давав йому дядько – Павло Кульчицький. Вчився майбутній громадсько-політичний діяч у місцевій школі Дрогобича. Там Іванові довелося жити у далекої родички, яка мала столярну майстерню. Саме тому Франко частенько ночував то в різноманітних скринях, то в новеньких трунах. Варто зазначити, що вчителі були у захваті від здібностей хлопчика. Всі пророкували йому блискуче майбутнє, не виключали ще тоді й посаду професора університету. У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом, після чого вступив до Львівського університету на філософський факультет. Там він вивчав та цікавився класичною українською мовою та філологією. В студентські роки Іван Франко брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного – «Академічний кружок». Зокрема, Іван Франко був спочатку його бібліотекарем, де і надрукував свої перші твори у виданні «Кружка» та журналі «Друг». У 1876 році був прийнятий до складу редакційного комітету видань. Коротка біографія Івана Франка: хронологічна таблиця 27 серпня 1856 у присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу тодішнього Королівства Галичини та Володимирії народився Іван Франко. 1867- 1875 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа. 1875 році вступив на філософський факультет Львівського університету. 1870–1880-х Франко розпочав активну журналістську та публіцистичну діяльність. 1886 р. взяв шлюб із Ольгою Хоружинською. 1890 рік – один із засновників та перший голова Русько-української радикальної партії (РУРП). Це була перша українська політична партія. Редактор друкованих органів РУРП. 1890 -1891 рр. навчання у Чернівецькому університеті. 1894 – 1897 рр. разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово». 1899 р. – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ). 1906 р. звання почесного доктора Харківського університету. 28 травня 1916 о 16-й годині Іван Франко у віці 59 років помер. Спочатку Івана Яковича Франка поховали в чужому склепі. Лише через 10 років він був перепохований в окрему могилу.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/11/28/biografiya-ivana-franka/
Підписатися на: Дописи (Atom)