А історичні події на щодень та ще багато цікавого чекають Вас на сайті

Цей день в історії!

1.06

Уже традиційно 1 червня відзначається Міжнародний день захисту дітей – «International Day for Protection of Children» ‒ прекрасне свято радості та надії.Саме в дітях продовження роду людського й здійснення своїх мрій і сподівань на краще. Дорослі прагнуть, щоб діти зросли здоровими та радісними, прославляли свої родини і рідний край.

З історії Дня захисту дітей

Міжнародний день захисту дітей – це одне з найстаріших міжнародних свят. За однією із версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестиваль човнів-драконів), яке якраз припала на 1-ше червня. Завдяки щасливому випадку цей день збігся із часом проведення «дитячої» конференції в Женеві.

Офіційне затвердження

Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей саме першого червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році.
ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров'я і життя дитини одним із пріоритетів у своїй діяльності.

Символ Міжнародного дня захисту дітей

У Міжнародного дня дітей є свій офіційний символ – прапор. На зеленому полотні, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі розміщені фігурки ‒ червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, ‒ це символ нашого загального дому.

Відзначення свята в Україні

В Україні цей день відзначається із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов'язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля й відпочинок та сприяти наданню для цього відповідних можливостей.
Проте сьогодні перед Україною постають нові виклики у сфері захисту прав дітей у зв'язку з ескалацією насильства, бойових дій на території областей нашої держави.

Кожна дитина має повне право бути захищеною, розвиватися й навчатися для кращого майбутнього. І сьогодні – це не лише веселе свято для самих дітей, а й нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, прагнути, щоб усі діти росли щасливими і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.

Відео допоможе ознайомитись із традиціями святкування цього дня у різних країнах.

Джерела: https://pon.org.ua/novyny/3203-sogodni-u-sviti-vidznachayut-mizhnarodnij-den.html, https://pon.org.ua/uploads/posts/2020-06/1590998981_890-vitannya-sergiya-labazyuka-z-dnem-zahistu-ditei.jpg та https://www.youtube.com/watch?v=GWG5BjARd9s

22.06

Відзначається щорічно 22 червня, у день початку німецько-радянської війни. День встановлено в Україні згідно з Указом Президента України «Про День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні» від 17 листопада 2000 року.

Друга світова війна — найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло, за різними оцінками, від 50 до 85 мільйонів людей. Саме як страшну трагедію її пам’ятають і згадують в усьому світі. Упродовж 21 місяця війни СРСР та Третій Рейх виступали як союзники, а 22 червня 1941 року попри таємну угоду про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року) та тісну військово-економічну співпрацю із СРСР нацистська Німеччина атакувала радянські частини по всій лінії кордону від Балтійського до Чорного моря. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років як складова, але основна частина Другої світової війни. Німецько-радянська війна тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. ЇЇ бої стали одними з наймасштабніших у воєнній історії XX століття.

Для України Друга світова війна — національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси й часом вбивати інших українців. У розгромі нацизму брали участь українські солдати в лавах Радянської армії (понад 6 млн), вояки УПА (понад 100 тис.). Друга світова війна для України не обмежувалася лише бойовими діями та окупацією її сучасної території, а й включала участь українців у бойових діях на всіх воєнних театрах. Війна відкрила для українців руйнівну “силу” обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл тощо). Разом із тим тривалий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі (розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами тощо).

Україна зазнала значних втрат внаслідок цієї війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових і підпільників, понад 5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу, до 5 млн жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Загалом, безповоротні втрати України становили 8-10 млн осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тис. сіл. За кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинилися в окупації, надалі з тавром “зрадників” взявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралася із силами, щоб дати відсіч ворогові. У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти — сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Ми пам’ятаємо тих, хто так і не повернувся з війни. Тих, хто першими взяли на себе страшний удар. І тих, чиї життя були покалічені та зруйновані у тій страшній війні.

Вічна пам'ять загиблим. Честь і слава живим героям!

Джерела: https://www.armyfm.com.ua/den-skorboti-i-vshanuvannya-pamyati-zhertv-vijni/ , https://srvk.gov.ua/ua/osximage/pg/200619544135500_n_1o/796512653.png та https://www.youtube.com/watch?v=G6iIeuJhAA4

26.06

Щорічно 26 червня, починаючи з 1987 року, за рішенням Генеральної Асамблеї ООН у всьому світі відзначається Міжнародний день боротьби зі зловживанням наркотичними засобами та їх незаконним обігом з метою створення міжнародного суспільства, вільного від зловживання наркотиками.

Генеральна Асамблея ООН визнає, що, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти, світова проблема наркотиків, як і раніше, залишається серйозною загрозою для здоров’я і безпеки населення, особливо молоді.

За оцінками ООН, число осіб, що вживають наркотики, на даний час складає не менше 185 млн. чоловік (тобто 3% всього населення планети або близько 12% населення у віці від 15 до 30 років). На жаль, наслідки наркозалежності для демографічних показників стають все більш загрозливими з кожним днем. Щорічно в результаті вживання наркотиків гинуть близько 200 тисяч людей. Наркоманія знаходиться на шостому місці в списку найбільш поширених причин смерті осіб віком 15-49 років.

Наркоманія – стан, що характеризується патологічним потягом до різних психоактивних речовин, зміною толерантності (збільшення дози споживання), розвитком психічної та фізичної залежності, а також вираженими медико-соціальними наслідками.В теперішній час, широке поширення в світі отримали синтетичні наркотичні речовини, які виробляються і потрапляють в тіньовий обіг в обхід чинного законодавства. Висока популярність цих речовин серед молоді обумовлена доступністю придбання через мережу інтернет та низькою вартістю в порівнянні з «класичними» наркотиками. Серед синтетичних наркотичних речовин найбільш популярні так звані суміші для паління («спайси») і «солі».

Спайсом (від англ. «Spice» – спеція, прянощі) називають особливі суміші для паління, до складу яких входять трави (як правило, ромашка аптечна) і синтетичні аналоги канабіноїдів.Запідозрити вживання спайсів можна за такими ознаками: зміна розміру зіниць (занадто вузькі або занадто широкі); підвищена рухова активність; почервонілі очі; неконтрольовані перепади настрою; безпричинні емоції (страх або ейфорія); параноя (відчуття переслідування); нечленороздільна мова; галюцинації; підвищений артеріальний тиск, тахікардія; сухість у роті.

У зв’язку з тим, що дозу психоактивної речовини в спайсі прорахувати неможливо, часто у споживачів відмічаються передозування, які супроводжуються нудотою, блювотою, запамороченням, блідістю, втратою свідомості, а в деяких випадках смертю.Люди, що вживають ці суміші, піддають ризику не тільки себе і своє здоров’я, але і безпеку осіб, які перебувають поруч у момент вживання суміші для паління через непередбачуваність змін психіки.

При сп’янінні, викликаному спайсом, людина втрачає контроль не тільки над своєю поведінкою, вона втрачає зв’язок з реальним світом, не розуміє, де вона знаходиться, хто перед нею і т.д. Даний стан розвивається гостро і супроводжується підвищеною, безцільної руховою активністю, агресивною та аутоагресивною поведінкою.При систематичному вживанні спайсів знижується психічна активність в цілому, погіршується пам’ять, слабшає увага, людина насилу справляється з діяльністю, що вимагає розумового навантаження і зосередження. Їй стає все байдуже, не цікаво, вона втрачає колишні соціальні зв’язки.

Іншим поширеним наркотиком серед молоді є «солі», до складу яких входять синтетичні психостимулятори.Якщо вживання спайсів який-то час може бути непомітним для оточуючих, то вживання «солей» стає явним відразу за такими ознаками: дикий погляд; спрага; тривожний стан; мова за типом «затягнутої магнітної плівки»; судорожні рухи нижньою щелепою, гримаси; галюцинації (як правило, слухові); жестикуляція (мимовільні рухи руками, ногами, головою); безсоння; неймовірний приплив енергії (бажання рухатися, щось робити, але дії зазвичай непродуктивні).При отруєнні синтетичними психостимуляторами спостерігається розвиток гострого психозу, порушення функцій життєво важливих органів, некерована гіпертермії (підвищення температури тіла), набряк мозку, що може привести до смерті.

Наркоманія залишається важливою соціальною і медичною проблемою, оскільки наслідки цього явища мають згубний вплив на все суспільство.Основна мета профілактики наркоманії є формування у населення і, особливо, у молоді активної життєвої позиції неприйняття вживання наркотиків. Велике значення має організація дозвілля підлітків, створення умов, що забезпечують корисне проведення вільного часу. Не менше значення мають установи культури, які виховують духовність людини, впливають на її інтелект і емоції, мислення і свідомість.

Джерела: https://20pol.city.kharkov.ua/%D0%BC%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82%D1%8C%D0%B1%D0%B8-%D0%B7%D1%96-%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B6%D0%B8%D0%B2/ , https://ntsr.ks.ua/images/%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D1%82.jpg та https://www.youtube.com/watch?v=wluEaeuuvZ4

28.06.1996

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин, після майже доби безперервної роботи, Верховна Рада ухвалила і ввела в дію Конституцію.

Новітній конституційний процес розпочався одразу ж після прийняття 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» - вже у жовтні була створена Конституційна комісія. Між 1991-1996 років комісіями, окремо створеними Верховною Радою та Президентом, було складено кілька проєктів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Ліві сили схилялися в бік применшення ролі президентської влади, приватновласницьких відносин, за надання однакового статусу українській та російській мовам і збереження автономного статусу Криму. Праві, в яких об’єдналися представники «партії влади», підприємницькі кола та депутати національної культурно-мовної орієнтації, виступали за сильну президентську вертикаль, гарантування всієї повноти приватновласницьких прав, панування української мови та ліквідацію автономії Криму. Тим часом в країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами.

У ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Документ отримав підтримку двох третин депутатського корпусу (315 народних депутатів). У ньому визначалася сильна президентська влада, гарантувалися права приватної власності, затверджувалися нова державна символіка, статус української мови як єдиної державної, Крим визнавався автономною республікою в складі України.

Від початку ухвалення нинішній Основний Закон України змінювався кілька разів. При цьому в Конституції України 1996 року передбачена досить жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних її розділів вимагається від 2/3 до 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права й свободи людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи загрожують територіальній цілісності держави, то Конституція України взагалі не може бути змінена.

Джерела: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3270732-ukraina-vidznacae-den-konstitucii.html , https://boratyn.silrada.org/wp-content/uploads/sites/102/2019/06/Den-Konstytutsiyi.jpg та https://www.youtube.com/watch?v=nbC45C6XZyk

16.07.1990

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР конституційною більшістю народних депутатів – 355 голосів “за” при чотирьох “проти” та одному, який утримався, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Документ проголосив суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Декларація стала важливим кроком на шляху до незалежності. Базові положення цього документа згодом стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України.

Передумови прийняття

На початку 1980-х років верхівка комуністичної партії СРСР, шукаючи вихід із глибокого застою, розпочала “косметичний ремонт” системи, відомий як “перебудова”. Проте паростки свободи зробили процес неконтрольованим і радянська імперія стала розпадатися... Навесні 1990-го проголосила незалежність Литва. Близькими до цього були Латвія й Естонія. 12 червня державний суверенітет задекларувала РРФСР. Прийняття російським парламентом цього акта призвело до того, що протистояння між керівниками СРСР і РРФСР Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним (на той час головою Верховної Ради Російської Федерації) досягла апогею. Відтак Горбачов зосереджувався не на подіях в Україні, а на нейтралізації головного опонента.

Україна тим часом бурлила. Демократичні й патріотичні сили створили Народний Рух України за перебудову, який набирав ваги, множилися інші організації, що виступали за свободу та незалежність. Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях почала реєстрацію громадян Української Народної Республіки (на кінець 1990-го зареєстрували близько 3 мільйонів). Національно-визвольний рух українців швидко набирав обертів.

У березні 1990 року відбулися перші альтернативні вибори (коли до бюлетеня для голосування включено більше одного кандидата) до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка увійшла в історію як Верховна Рада України демократичного скликання. Вже у перший день її засідання 15 травня виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю “За суверенну Радянську Україну”) й опозиційним “Демократичним блоком” – Народною радою.

Наприкінці радянського періоду історії України питання відновлення державності стало руба: або зараз, або ніколи. У Верховній Раді Української РСР склалися сприятливі умови для прийняття декларації. Опозиційній Народній раді вдалося перебрати на себе політичну ініціативу. Вже 9 липня 1990 року лідер республіканських комуністів Володимир Івашко склав повноваження голови Верховної Ради УРСР. Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, яка, по суті, стверджувала суверенність України.

Як готувався документ

З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів декларації. Всього їх було 12: офіційний від президії, від депутатської групи “За радянську суверенну Україну” і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави й права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.

Народорадівці зосереджувалися головно на питаннях збереження територіальної цілісності України, забезпечення економічної самостійності, формування республіканських збройних сил, запровадження українського громадянства, ухвалення нової конституції республіки, врегулювання проблеми з підписанням нового союзного договору. Тим часом для компартійної верхівки декларація мала стати основою для укладання нового союзного договору, тож парламентська більшість прагнула зберегти наявний статус-кво України як соціалістичної республіки у складі оновленої радянської федерації, не погоджувалася на формування незалежної від союзного центру економічної системи і власних збройних сил.

Підготовку офіційного проєкту декларації виконували дві групи – Тимчасова комісія, створена президією Верховної Ради (керівник – Сергій Дорогунцов), і Комісія Верховної Ради з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин (керівник – Микола Шульга). Зрештою за основу декларації взяли проєкти депутата-народорадівця Сергія Головатого і президії Верховної Ради.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, “виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави”, схвалила Декларацію про державний суверенітет України. З 384 депутатів, зареєстрованих у залі, “за” проголосували 355 осіб, “проти” – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи, Декларації про державний суверенітет не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом. Під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.

День проголошення Декларації був оголошений в Україні святковим і вихідним. Перша річниця її ухвалення запам’яталася велелюдними урочистими мітингами і демонстраціями в багатьох регіонах.

“Переломним моментом стало ухвалення декларації 16 липня 1990 року. ...Ідея незалежності Української держави оселилася у владних коридорах, а до цих пір жила на майданах. ...Незалежність стала питанням часу. 3 серпня Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, 30 липня – постанову про військову службу, яка започаткувала повернення наших хлопців із конфліктних гарячих точок. 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції про перевагу республіканських законів над союзними. Фактично луснула правова союзна система”, – депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання, автор одного з проєктів декларації Іван Заєць.

“По-перше, це єдино можливий на той час і перший в історії України державно-правовий документ або державно-політичний, який проголосив суверенітет. До цього часу проголошували і суверенітет, і незалежність різні організації: Народний рух, Гельсінська спілка і багато-багато. Але на державному рівні (що дуже важливо!) вперше радянська соціалістична держава проголошує суверенітет. Це унікальне явище. По-друге, декларація як документ розбудила лідерів, розбудила частину українського суспільства і народу та вселила в нього віру, що таки суверенітет, і таки незалежність можливі в наш час”, – перший Президент незалежної України Леонід Кравчук на “Радіо Свобода” 17 липня 2010 року.

Джерела: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/16-lypnya-ukrayina-vidznachaye-30-richchya-progoloshennya-deklaraciyi-pro-derzhavnyy-suverenitet, https://www.youtube.com/watch?v=6HOaOorozaY

28.07.

Хрещення Русі князем Володимиром стало важливим кроком для розвитку держави.Наприкінці липня в Україні відзначається свято, присвячене одній з найважливіших подій в історії Київської Русі. У цей день православна церква згадує хрещення Русі київським князем Володимиром Великим. Офіційно свято називається День Хрещення Київської Русі-України.

Свято відзначається щорічно 28 липня в день церковної пам'яті князя Володимира, зарахованого до лику святих. Встановлено це свято указом Віктора Ющенка від 25 липня 2008 року. Точний день і навіть рік реальної події не відомий. Більшість істориків вважають, що Русь прийняла хрещення в 988 році, але є й інші версії.

Як хрестили Київську Русь

Князь Володимир Святославович до 30 років був язичником. Під час свого правління він зрозумів, що релігія з багатобожжям вичерпала себе. Тому Володимир прийняв християнство з Візантії, адже Візантія була найрозвиненішою і найсильнішою країною континенту. Прийняття християнства на Русі сприяло б розвитку країни і зміцненню зв'язку з європейськими країнами.

Згідно "Повісті временних літ", до хрещення князя Володимира відбувалося "випробування вір". Він прийняв у себе посланців від ісламу, юдаїзму і християнства. Саме остання релігія найбільше припала йому до вподоби.

Масове хрещення жителів міста відбулося при впадінні річки Почайни в Дніпро. Після Києва православ'я прийняли інші міста Русі. Не всі жителі відразу відмовилися від своїх традицій. Язичницькі звичаї викорінювалися ще кілька століть, а багато з них дожили до наших днів.

Цікаві факти про хрещення Русі і свята:

Першою спробою впровадження православ'я було "Фотієво хрещення" в 867 році.
Першим правителем Русі, який прийняв християнство, стала княгиня Ольга - бабуся Володимира Великого.
Кілька країн Європи прийняли хрещення пізніше Київської Русі. Це були Ісландія, Норвегія і Швеція. Остання довго вважалася язичницькою і варварською країною.
До прийняття християнства князь Володимир вів розпусне життя і багато разів одружувався.
Багато православних церков в це свято влаштовують особливі богослужіння і дзвенять в дзвони.
Деякі історики критикують це свято за спроби впихнути в історичне минуле українську націоналістичну повістку.

Джерела: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-hreshchennya-rusi-2021-data-istoriya-ta-cikavi-fakti-11482204.html, https://nubip.edu.ua/sites/default/files/u142/1.png, https://www.youtube.com/watch?v=-eWPgpRy1z0

23.08

Щороку 23 серпня, за добу до святкування Дня Незалежності, Україна відзначає День державного прапора. Дата була обрана на згадку про події 1991 року, коли до будівлі Верховної Ради група народних депутатів внесла синьо-жовтий стяг.

Саме ж свято є відносно новим і було засноване указом другого президента України Леоніда Кучми "Про День Державного Прапора України" від 23 серпня 2004 року. Встановлене воно з метою виховання поваги громадян до державних символів України.

Синьо-жовтий стяг: символічне значення кольорів

Державний прапор України затверджений Верховною Радою 28 січня 1992 року. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (вгорі) і жовтого (внизу) кольорів, зі співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. Згідно із найбільш популярним тлумаченням колірної гами прапора, синя його смуга символізує ясне небо, а жовта – золоті пшеничні ниви.Дехто ж стверджує, що насправді барви нашого прапора здавна символізують дві головні стихії природи – воду і вогонь. Водночас, з релігійного погляду, жовтий (золотий) колір – уособлює Творця і взагалі Вищу духовність, а синій – усе земне.

Історія державного прапора

Перша історична згадка про поєднання синього та жовтого елементів в офіційній символіці датується 1256 роком – днем заснування Львова. Герб цього міста, зокрема, прикрасив золотий лев на синьому тлі.

Золотий і синій кольори з XIV ст. офіційно використовувалися в гербі Руського королівства. Також ці барви є і на гербах місцевої знаті, князів, шляхтичів.

Поєднання символічних для країни кольорів знаходимо і в добу козацтва, особливо починаючи з XVIII ст. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами, образами православних святих або ж козаків.

Поєднання синього і жовтого кольорів остаточно оформилося як єдинонаціональне на початку XX ст.

Так, перше офіційне визнання синьо-жовтого прапора відбулося 22 березня 1918 року. Тоді Центральна Рада ухвалила закон, затвердивши поєднання жовтого і блакитного як стяг Української Народної Республіки.

Примітно, що досі точаться дискусії довкола того, яким чином розташовувалися кольори на прапорі УНР: блакитний вгорі та жовтий унизу, чи навпаки – із жовтим угорі. Науковці сходяться на тому, що не існує документів, якими в УНР затверджувався б саме "жовто-блакитний" порядок смуг. Тому цілком можливо, що використовувалися обидва варіанти стяга.

Джерела: https://www.unian.ua/lite/holidays/10660023-den-prapora-ukrajini-shcho-svyatkuyemo-istoriya-ta-mifi-pro-sino-zhovtiy-styag.html, https://www.youtube.com/watch?v=ItR0UywMj6A

24.08

24 серпня Україна святкує День незалежності – державне свято, яке відзначається щороку на честь ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою створення держави Україна в її сучасному вигляді. Але спочатку Днем проголошення незалежності України було встановлено 16 липня, оскільки в цей день у 1990 році Верховною Радою Української PCP була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

Після ухвалення 24 серпня 1991 року Верховною Радою Української РСР Акта проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. 20 лютого 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про День незалежності України», який з того часу святкується 24 серпня.

Проголошення незалежності України активізувало процес запровадження атрибутів національної державності (гімну, герба, прапора, державної мови, інституту президентства тощо) та сприяло переосмисленню історичного минулого.

Цитати до Дня Незалежності України:

“Де немає свободи, там немає і вітчизни.” (П. Гольбах)
“Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.” (І. Світличний)
“Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі.” (В. Еллан)
“Бути українцем – це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування.” (В. Винниченко)
“Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, — за Батьківщину.” (О. Довженко)
“Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити.” (Г. Сковорода)
“Любов до Батьківщини – перша чеснота цивілізованої людини.” (Н. Бонапарт)
“Нещасна та країна, яка потребує героїв.” (Б. Брехт)
“Не питай, що твоя батьківщина може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї батьківщини.” (Д. Кеннеді)
“Хто у хвилину загального лиха може думати про щось інше, аніж про порятунок Батьківщини, – той не гідний жити у вільній державі.” (Ф. Клінгер)
“Тільки той народ, який вшановує своїх героїв, може стати великим.” (К. Рокосовський)
“Найбільші подвиги доброчесності були зроблені з любові до Батьківщини.” (Ж. Руссо)
“Патріотизм – почуття соромливе та делікатне… Побережи святі слова, не кричи про любов до Батьківщини на всіх перехрестях. Краще мовчки працюй в ім’я її блага та могутності.” (В. Сухомлинський)
“Нації, де переважають “нейтральні”… неминуче засуджені на смерть і рабство.” (В. Липинський)
“Природним правом є визволятися від гнобення і трудитися, аби повернути те, що несправедливістю та переважною слою було забрано.” (П. Орлик)

Джерела: https://dako.gov.ua/24-%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96-%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BA%D1%83%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B5-%D1%81/, https://prolviv.com/blog/2020/08/23/den-nezalezhnosti-ukrainy-istoriia-tsytaty-tsikavi-fakty-2/, https://www.youtube.com/watch?v=wLQzEIJMG6A

29.09

29-30 вересня 1941 року, в окупованому нацистами Києві було проведено перший масовий розстріл військовими беззбройного цивільного населення. Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці вбили майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Тільки в перші два дні розстрілів було вбито майже 34 тисяч людей. 1, 2, 8 і 11 жовтня розстріляли тих, хто не з’явився за наказом – ще близько 17 тисяч осіб.

Передумовою до проведення акції була відверта брехня про участь євреїв у мінуванні та вибухах на Хрещатику, внаслідок яких загинуло чимало солдатів і офіцерів вермахту. Місцем масових розстрілів було обрано Бабин Яр – балку на північному заході Києва довжиною у два з половиною кілометри, яка місцями сягала 50-метрової глибини. Наприкінці вулиці влаштували ворота, за які людей пропускали групами по 30-40 чоловік. Попередньо їх примушували роздягатися, відбирали особисті речі, потім поліцаї дубинками гнали жертв до проходів у насипах на краю яру. На протилежному боці сиділи кулеметники. Тіла розстріляних скочувалися по укосу на дно. Після того, як рів заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.

Загалом за роки Другої світової війни у Бабиному Яру, за різними оцінками, загинуло від 100 до 150 тисяч осіб – євреїв, ромів, караїмів, радянських військовополонених, учасників українського націоналістичного руху опору, пацієнтів психіатричної клініки та представників інших національних чи соціальних груп, яких окупанти вважали «зайвими». Розстріли в Бабиному Яру тривали аж до визволення Києва від окупантів у 1943 році.

За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Одними з перших табуйовану тему порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який 29 вересня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів». Бабин Яр поряд із Освенцімом став жахливим символом Голокосту на території Східної Європи й прикладом того, до чого призводять людиноненависницькі теорії.

Пам'ять про трагедію Бабиного Яру вшановується в Україні на державному рівні й є свідченням того, що в колективній пам’яті народу подібні скорботні події не мають жодних часових проміжків і будь-яких термінів – вони завжди живі, так само, як є живим біль втрати за кожним, хто пройшов дорогою смерті й поліг у братській могилі Бабиного Яру.

Джерела: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3108272-sogodni-den-pamati-zertv-babinogo-aru.html, https://pbs.twimg.com/media/EjD8tg8XkAAgtMf.jpg,https://www.youtube.com/watch?v=QeTSJijjZmw

14.10

Передумовою появи свята до Дня захисника країни стало підсилення тенденції декомунізації та відмови від радянських символів і свят в українському суспільстві внаслідок реакції на збройну агресію Росії 2014 року.

Президент України Петро Порошенко встановив щорічно 14 жовтня святкувати День захисника України та скасував святкування Дня захисника Вітчизни, яке традиційно святкували 23 лютого.

"В багатому на подвиги літописі українського воїнства безліч битв і дат, гідних стати Днем захисника Вітчизни. Я наголошую, Україна більше ніколи не відзначатиме це свято за військово-історичним календарем сусідньої країни. Ми будемо шанувати захисників своєї Батьківщини, а не чужої!", - відзначив тодішній президент Петро Порошенко у своєму виступі під час військового параду в Києві 24 серпня 2014 року.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович мотивував вибір дати 14 жовтня для Дня захисника України історичною традицією вшанування українського війська на Покрову. Пізніше цей день зробили державним святом і неробочим днем.У липні 2021 року Верховна Рада перейменувала День захисника України, ухваливши відповідні зміни в закон, обумовивши це "гендерно-збалансованому висвітленням ролі військовослужбовців обох статей на військовій службі та належному вшануванню жінок та чоловіків — захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу на рівні державного свята".

Тож від 2021 року щорічно 14 жовтня в Україні святкують День захисників і захисниць.

Воїне, лицарю славний,
Ти зброю тримаєш в руках,
Щоб на нашу країну-державу
Злий не зазіхав ворог.
Будь мужній і будь достойний
Ти слави своїх батьків,
Відважний вкраїнський воїне,
Нащадку славних козаків!

Джерела: https://dmsu.gov.ua/assets/images/news/2020/10/8193.jpg, https://tsn.ua/ukrayina/den-zahisnikiv-i-zahisnic-ukrayini-2021-privitannya-u-virshah-prozi-listivkah-istoriya-svyata-1881589.html, https://www.youtube.com/watch?v=elTbcqSkykw

1.11

1918, 1 листопада – у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки”, - емоційно виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразку у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави. Зі згоди Антанти була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині займали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Військовий комітет перейменовано в Українську генеральну команду, яка стала керівним центром повстання. Штаб розташовувався у Народному домі.

Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Уже надвечір 1 листопада польські військові організації підняли повстання. Почалися вуличні бої.

Попри утворення українського уряду та проголошення ЗУНР, збройне протистояння між Українськими Січовими Стрільцями та польськими вояками призвело до польсько-української війни.

Джерела:https://www.google.com.ua/url?sa=i&url=https%3A%2F%2Fprolviv.com%2Fblog%2F2020%2F11%2F01%2Frivno-102-rokiv-tomu-ukraintsi-halychyny-pochaly-lystopadovyi-zryv%2F&psig=AOvVaw1KPrOophCUThBdYTRs_Y6V&ust=1635511785127000&source=images&cd=vfe&ved=0CAsQjRxqFwoTCOiZqrmS7fMCFQAAAAAdAAAAABAD, https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/1/1918-u-lvovi-rozpochavsya-lystopadovyy-chyn, https://www.youtube.com/watch?v=NgA1S__q6DE

21.11

21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.

Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту.

За попередніми результатами другого туру, оголошеними 21 листопада Центральною виборчою комісією, перемогу в президентських перегонах здобув Віктор Янукович. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві. Внаслідок цих подій відбувся повторний другий тур президентських виборів за результатами якого переміг Ющенко.

У листопаді 2005 року новообраний Президент заснував свято – День Свободи.

У грудні 2011 року наступний Президент України Віктор Янукович скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності.

21 листопада 2013-го року на Майдані Незалежності у Києві розпочалася акція протесту проти рішення Кабінету Міністрів України призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Спочатку зібралося декілька сотень, а вже 24 листопада – понад сто тисяч прихильників євроінтеграції.Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу. 30 листопада вночі відбувся кривавий розгін майданівців. Стало зрозуміло, що країна рухається до авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.

18-20 лютого – в найтрагічніші дні Революції, сталися сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок, снайпери вбили понад 70 євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні.

Вночі на 22 лютого тодішній президент Янукович втік з України. Відбулися позачергові президентські вибори, які засвідчили європейський вектор орієнтації. Україна вдруге отримала шанс для цивілізаційного вибору, демократії, очищення від впливу тоталітарного, людиноненависницького комуністичного минулого.

На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів.

13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Метою запровадження пам’ятної дати є утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів держави та її європейського вибору.

Джерела:https://pon.org.ua/uploads/posts/2017-11/1511268179_gidnist.jpg, https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/21/21-lystopada-den-gidnosti-ta-svobody, https://www.youtube.com/watch?v=rStK_nBCB3w

27.11 (четверта субота листопада)

В 1932–1933 роках керівництво Радянського Союзу, маючи намір знищити частину українців, офіційно заперечувало факт масової смертності в Україні від голоду та відмовилося від благодійної допомоги, що її пропонували країни світу, часто — за сприяння українців-емігрантів. В самому СРСР десятиліттями тривала заборона на пам’ять про жертв Голодомору — жодних публічних розмов, жодного вшанування пам’яті невинно вбитих.

Тільки із відновленням державної незалежності український народ зміг зірвати табу з теми Голодомору і пам’яті про 7 мільйонів своїх рідних, близьких, земляків, яких радянська влада жорстоко вбила в 1932–1933 роках. Силу цьому процесу дали люди, які, попри на офіційне замовчування з боку режиму, завжди пам’ятали, що зробили з українською нацією на початку 1930-х. А також завдяки українцям та всім, хто їх підтримував, тим, хто за межами СРСР зберігав пам’ять про Голодомор та передавав її своїм дітям від 1933 року до сьогодні.

Ще у вересні 1933 року всі, хто мав співчуття до українців і засуджував дії радянської влади, вшановував пам’ять жертв Голодомору. Так, 11 вересня 1933 року в Берліні проходив День скорботи за мільйонами померлих від голоду українців та поминальна панахида на заклик-звернення Адміністратора і Апостольського візитатора для українських емігрантів у Німеччині отця Петра Вергуна.

А 13 вересня 1933 року єпископ УГКЦ Канади Василь Ладика виголосив пасторське слово до українців, які проживали в Канаді, із різким засудженням дій радянської влади в Україні.

Західна Україна, яка на час геноциду українців не входила до складу УСРР, не залишалася байдужою до долі своїх братів. Українці цих теренів доклали великих зусиль, щоб підняти на міжнародній арені питання припинення винищення голодом української нації, організовували численні фінансові та продовольчі допомоги. На жаль, вони були безсилими перед радянською пропагандою та озброєними радянськими силовиками, які розташовувались по периметру кордону УСРР, перетворивши Україну на соціальну резервацію. 29 жовтня 1933 року у Львові, в Соборі Св. Юра, відбулася літургія за мільйонами вбитих українців, на якій були присутні представники Громадського комітету порятунку України, створеного Митрополитом Андреєм Шептицьким. Богослужіння провели у всіх церквах Галицької церковної провінції.

Наступні відомі публічні скорботні заходи, які організовували українці в еміграції, відбулися в США майже через 20 років після геноциду. 11 вересня 1951 року в Нью-Йорку пройшов мітинг на вшанування пам’яті жертв Великого Голоду 1932–1933 року за участі мера міста Вінсента Імпелліттері та професора Єльського Університету Рафаеля Лемкіна — автора юридичного терміна «геноцид», який назвав дії СРСР проти українців «класичним прикладом геноциду». Пізніше Лемкін закликав ООН визнати, що СРСР порушив Конвенцію ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.

Вже 21 вересня 1953 року на марші українців США з нагоди роковин Великого Голоду 1932–1933 року в Україні Рафаель Лемкін виголосив відому нині промову «Радянський геноцид в Україні», в якій виклав власну концепцію геноциду українців.

До 40-х роковин Голодомору, 23 вересня 1973 року, нью-йоркський відділ Українського Конгресового Комітету Америки організував велику демонстрацію в пам’ять жертв Голодомору в Україні в 1932–1933 роках.

Із 1983 року в столиці канадської провінції Альберта, місті Едмонтон, щорічно відбувалося вшанування пам’яті жертв Голодомору на офіційному рівні. Того року в Канаді були встановлені перші в світі пам’ятники жертвам Голодомору: «Розірване кільце життя» в Едмонтоні та пам’ятний знак із присвятою «У пам’яті про понад 7 мільйонів жертв голоду-геноциду 1932–1933 років в радянській Україні, сталінського злочину проти людства» в місті Вінсор.

В Україні ж церемонії вшанування пам’яті жертв Голодомору стали можливими лише з розпадом Радянського Союзу та відновленням державної незалежності України. З кінця 1980-х рр. завдяки діяльності активної громадськості вже у вересні 1990 року в багатьох регіонах України пройшли скорботні заходи та панахиди за вбитими в 1932–1933 роках українцями. 1990-ті роки в Україні ознаменувалися розгортанням дослідницької, пошукової, наукової, освітньої, культурної роботи, спрямованої на відновлення пам’яті про мільйони жертв Голодомору. З проголошенням незалежності у 1991 році до справи з вшанування пам`яті жертв злочину та відновлення історичної правди підключилася і держава. Щоправда, давалася взнаки присутність на багатьох ключових посадах людей, які ще вчора були адептами комунізму. Відтак, фінансової підтримки з державного бюджету жодна справа з теми Голодомору так і не отримала. Однак безперешкодно були реалізовані проекти за рахунок спонсорів, благодійників та народу.

В 1993 році Президент Леонід Кравчук підписав Указ «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Тоді ж було урочисто відкрито пам`ятний знак «Жертвам Голодомору 1932–1933 року» на Михайлівській площі у Києві, який довгий час, до появи Меморіалу жертв Голодомору, виконував функції місця вшанування пам’яті жертв геноциду. В 1998 році Указом Президента України Леоніда Кучми було встановлено щорічний національний пам’ятний День пам’яті жертв голодоморів у четверту суботу листопада.

Назву цього пам’ятного дня змінювали декілька разів: 2000 року — на «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій», 2004 року — «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій», 2007 року — «День пам’яті жертв голодоморів». Назва всеукраїнського пам’ятного дня «День пам’яті жертв Голодомору» сьогодні поки що побутує лише в усній традиції.

2016 року в Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» за участю істориків та громадських діячів відбулося громадське обговорення цього питання. Більшість учасників підтримала рішення про доцільність перейменування назви пам`ятного дня «День пам’яті жертв голодоморів» на «День пам`яті жертв Голодомору». Станом на сьогодні в Україні на юридичному та законодавчому рівні назву «Голодомор» має лише геноцид 1932–1933 рр. Події 1921–1923 рр. та 1946–1947 рр. кваліфікують як масові голоди, геноцидний характер яких поки що не доведено. А отже, від вживання слова «голодомори» в множині нівелюється поняття Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду. Також вживання поняття «голодомори» у множині часто є причиною критики з боку світової спільноти та опонентів і приводом для невизнання Голодомору геноцидом українського нації.

24 вересня 2003 році на 58-й сесії Генеральної асамблеї ООН в зв’язку 70-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні відбулося обговорення питання оцінки штучно організованого радянською владою голоду та вшанування пам’ять жертв злочинних дій. А 7 листопада 2003 року Генеральна Асамблея ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Голодомору – Великого голоду 1932–1933 років в Україні», в тексті якої зазначено: «Голодомор — Великий голод 1932–1933 років в Україні — забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського народу».

З 2005 року питання дослідження Голодомору, вшанування пам’яті мільйонів жертв та визнання його геноцидом проводилося на значно вищому рівні, оскільки ця тема була одним із пріоритетів політики пам’яті Президента України Віктора Ющенка. Саме тоді в Україні, представництвах України у світі, та країнах, де проживають українці, було на практиці запроваджено щорічне проведення скорботних заходів до Дня пам’яті жертв Голодомору — в четверту суботу листопада. Традиційно в четверту суботу листопада о 16:00 пам’ять про понад 7 мільйонів українців, вбитих під час геноциду, вшановують хвилиною мовчання та запаленням свічок на центральних площах міста, біля пам’ятників жертвам Голодомору, в храмах та в Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. Традицію запалювати свічки у вікнах своїх будинків, так звану акцію «Свічка у вікні», у 2003 році запропонував дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Навіть сім десятиліть опісля свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю».

Джерела:https://ndekc-kirovograd.org.ua/wp-content/uploads/2020/11/golodomor.png, https://holodomormuseum.org.ua/den-pam-iati-zhertv-holodomoru/, https://youtu.be/5F_VSHVyicw

6.12

6 грудня — в день ухвалення 1991 року закону України «Про Збройні сили України», українці відзначають державне свято – День Збройних сил України. Встановлене воно постановою Верховної Ради України 1993 року.

Збройні Сили — це один з основних елементів стабільного і впевненого розвитку Української держави, справжня гарантія державного суверенітету.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України, як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації. Восени – взимку 1991 року було підготовлено важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України. 11 жовтня Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. Концепція визначала, що Збройні Сили України складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили.

За традицією, 6 грудня вітають усіх військових, а надто тих, хто захищає східні рубежі нашої країни. Зараз це свято стало символом справжньої мужності, героїзму і відваги. В цей день ми низько вклоняємося подвигу тих, хто віддав своє життя за Україну, та всім тим, хто несе військову службу в зоні АТО, за відданість українській державі, незламну силу волі та безстрашність.

Слава Україні! З Днем Збройних сил!

Джерела:https://khersonska.land.gov.ua/6-hrudnia-den-zbroinykh-syl-ukrainy/, https://gcsk.gov.ua/img/novuny/2020/07/%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D0%97%D0%A1%D0%A3%2006.12.20.%20jpg.jpg, https://www.youtube.com/watch?v=6C2dZ9dsy8k

10.12

10 грудня міжнародна спільнота відзначає День прав людини (Human Rights Day). Саме у цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини – перший універсальний міжнародний акт з прав людини.

Загальна декларація прав людини є видатним документом в історії людства. Цим документом закріплено, що права людини – невід’ємний елемент людської особистості і людського буття. Загальною декларацією прав людини започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру.

До створення цього універсального документу не існувало ефективного та дієвого механізму захисту основоположних і невід’ємних прав людини. Особливо гострим стало питання захисту прав людини після Другої світової війни. Увесь світ тоді об’єднався заради однієї спільної мети – створення єдиної міжнародної системи захисту прав людини.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини Генеральна Асамблея зазначила, що «проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією».

Ще одним міжнародним актом, покликаним гарантувати захист прав людини, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Україна, будучи державою-членом Ради Європи, 17 липня 1997 року ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Згідно преамбули Конвенції вона має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання прав людини, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у Загальній декларації прав людини.

Конвенція не лише спрямована на захист широкого спектра громадянських та політичних прав, а запровадила ефективний механізм забезпечення прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав.

Сьогодні Україна, як і весь світ, зіштовхнулася із особливою жорстокістю та неповагою до прав людини. Окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим, порушення прав людини цією державою на тимчасово окупованій території України АР Крим, агресія Російської Федерації на сході України, численні терористичні акти та військові конфлікти по всьому світу свідчать про неспроможність як окремих держав, так і світової спільноти забезпечити на належному рівні захист прав людини і основоположних свобод.

Тому як ніколи суспільство має згуртуватися для досягнення спільної мети – захисту прав людини та створення сприятливих та безпечних умов життя в усьому світі.

Джерела: https://pon.org.ua/novyny/6022-10-grudnya-mzhnarodniy-den-prav-lyudini.html, https://www.youtube.com/watch?v=PseFmPnKvc8

22.01

22 січня у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна щороку відзначає День Соборності. Офіційно в Україні свято встановлено Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99.

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності. Утім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.

Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (далі – УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР) в одну державу. Внаслідок невдач Української революції 1917-1921 років державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі.

Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, населених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.

У 71-у річницю Акта Злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режиму. 31 рік тому ця подія стала провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.

Гасла кампанії з відзначення Дня Соборності: “В єдності сила” або “Разом сильніші”.

А більше цікавої та корисної інформації про День соборності України Ви знайдете на сайті Українського інституту національної пам'яті.

Джерела: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/informaciyni-materialy-do-dnya-sobornosti-ukrayiny-2021, https://www.youtube.com/watch?v=hIh_4cs0qZ8

27.02

Голокост позначає систематичне, переслідування і вбивство шести мільйонів євреїв, що його вчинив офіційно та за допомогою державної бюрократії нацистський режим і колабораціоністи. Голокост — слово грецького походження, що означає «всеспалення». Нацисти, які прийшли до влади в Німеччині в січні 1933 року, вважали, що німці належали до «вищої раси», ніж інші народи, і що євреї, котрих вони вважали «меншовартими», були чужинцями та становили загрозу для так званої німецької расової спільноти.

На 1933 рік єврейське населення Європи становило понад дев’ять мільйонів. Більшість європейських євреїв жили в країнах, що їх нацистська Німеччина згодом окупувала або на які чинила вплив під час Другої світової війни. До 1945 року німці та їхні колабораціоністи вбили близько дві третини європейських євреїв, здійснюючи так зване «остаточне розв’язання єврейського питання» - нацистської політику знищення євреїв у Європі.

Нацисти вважали євреїв головною небезпекою для Німеччини. Хоча євреї були головними жертвами нацистського расизму, серед інших жертв також були роми й люди з психічними або фізичними вадами. Нацисти вбили близько 200 000 ромів та щонайменше 250 000 пацієнтів із психічними або фізичними вадами, здебільшого німців, що перебували у спеціальних установах, у рамках так званої програми «евтаназії».

Мірою того, як нацистська тиранія ширилася Європою, німці та колабораціоністи переслідували та вбили мільйони інших людей. Від двох до трьох мільйонів радянських військовополонених було вбито чи померло від голоду, хвороб, недбалого або жорстокого поводження. Німці переслідували неєврейську польську інтелігенцію, а також убили мільйони польських і радянських цивільних або перемістили їх для примусової праці в Німеччину чи в окуповану Польщу, де ці люди працювали і часто гинули в жалюгідних умовах.

З перших років нацистського режиму німецька влада переслідувала гомосексуалів та інших осіб, чия поведінка не відповідала визначеним соціальним нормам. Службовці німецької поліції переслідували тисячі політичних опонентів (зокрема комуністів, соціалістів і профспілкових діячів) та релігійних дисидентів (як-от Свідків Єгови). Багато з цих осіб загинули внаслідок ув’язнення та жорстокого поводження.

У перші роки нацистського режиму націонал-соціалістичний уряд створив концентраційні табори для ув’язнення реальних та уявних політичних й ідеологічних опонентів. До початку війни посадовці СС і поліції також утримували в цих таборах чимдалі більше євреїв, ромів та інших жертв етнічної та расової ненависті.

Щоби скупчити єврейське населення та наглядати за ним, а також полегшити подальшу депортацію євреїв, у роки війни німці та колабораціоністи створили мережу ґетто, транзитних таборів і таборів примусової праці для євреїв. Німецькі органи влади також створили численні табори примусової праці для неєвреїв, чию працю німці прагнули експлуатувати, як у так званому Великому Німецькому Райху, так і на окупованій Німеччиною території.

Після вторгнення до Радянського Союзу в червні 1941 року ескадрони смерті СС (айнзатцгрупи), а згодом мілітаризовані батальйони офіцерів Поліції порядку, рухалися за німецькими військами для здійснення масових убивств євреїв, ромів, радянських посадовців і членів комуністичної партії СРСР. Німецькі підрозділи СС і поліції, за підтримки підрозділів Вермахту і Ваффен СС, вбили більше мільйона єврейських чоловіків, жінок і дітей, а також сотні тисяч представників інших груп населення.

З 1941 по 1944 рік нацистська німецька влада депортувала мільйони євреїв з Німеччини, окупованих територій і багатьох країн-союзників Осі до ґетто й центрів знищення, знаних як табори смерті, де людей вбивали у спеціально влаштованих газових камерах.

В останні місяці війни охоронці СС переміщували мешканців таборів поїздом або пішки, намагаючись запобігти звільненню Союзниками великої кількості в’язнів. Часто такі марші називають «маршами смерті». Коли союзні війська просувалися Європою в серії наступів на Німеччину, вони почали стикатися з концтаборами та звільняти звідти в’язнів, а також ув’язнених під час примусового переходу з одного табору до іншого. Марші тривали до 7 травня 1945 року, коли німецькі збройні сили беззастережно капітулювали перед Союзниками.

Для західних Союзників Друга світова війна в Європі офіційно закінчилася наступного дня, 8 травня (День Перемоги в Європі), а радянські сили оголосили свій «День Перемоги» 9 травня 1945 року.

Після Голокосту багато з тих, хто вижив, знайшли притулок у таборах для переміщених осіб, якими керували союзні держави. З 1948 по 1951 рік майже 700 000 євреїв емігрували до Ізраїлю, зокрема 136 000 осіб, переміщених з Європи. Решта переміщених євреїв емігрували до Сполучених Штатів та інших країн. Останній табір для переміщених євреїв закрився 1957 року.

Злочини, вчинені під час Голокосту, спустошили більшість європейських єврейських громад і повністю знищили сотні єврейських громад в окупованій Східній Європі.

Джерела: https://encyclopedia.ushmm.org/content/uk/article/introduction-to-the-holocaust, https://fastiv-region.gov.ua/media/k2/items/cache/c5c3ef3b8b263faba0c86cf911308716_XL.jp, https://www.youtube.com/watch?v=bnRyRpLoGnw

29.01

29 січня в Україні відзначається річниця бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

Завдяки звитязі та сміливості українських воїнів ворожий наступ більшовиків на Київ було зупинено на декілька днів. У цей час відбувалися переговори між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу. 9 лютого 1918 року Брестський мирний договір було підписано. Він означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.

Довідка:

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач.

Коли українські війська відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких військ під Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 вояків.

Важливі акценти

Бій під Крутами став успішною оборонною операцією. Наступ переважаючих сил ворога було зупинено на декілька днів. Це дало змогу представникам Української Народної Республіки підписати Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу.
Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин.
Незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії на початках силами добровольчих формувань.
Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України.
Події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива.
Сміливість та жертовність крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому героїв Крут у публіцистиці часто називають “першими кіборгами”.

Тичина Павло - Пам’яті тридцяти (1918)

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

Джерела: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/informaciyni-materialy-do-dnya-pamyati-geroyiv-krut-2021, https://old.uinp.gov.ua/news/bii-za-maibutne-ukraini-29-sichnya-den-pam-yati-poleglikh-u-boyu-pid-krutami, http://kruty.org.ua/poezija/81--q-q, https://www.youtube.com/watch?v=g0BPu1SapxA

20.02

20 лютого в Україні щорічно відзначають День Героїв Небесної Сотні.

Цього дня ми вшановуємо пам’ять тих громадян, завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави під час подій Революції Гідності, тих, хто ціною власного життя захищав ідеали демократії, відстоював права та свободи людини, європейське майбутнє України.

Гідність, свобода, відвага, єдність, честь – стали одними з головних об'єднавчих цінностей Революції Гідності.

Майдан перестав бути назвою місцевості. Він став символом Свободи. Саме тому, Революцію Гідності, як і протестний рух 2004 року, і Революцію на граніті, можна вважати продовженням Української революції, визвольних змагань часів Другої світової війни.

Революція Гідності стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, боротьбою українських громадян за свої права і демократичний європейський вибір.

«Небесною Сотнею» називають загиблих учасників Революції Гідності.

Герої Небесної Сотні – уособлення людської, громадянської та національної відваги й самовідданості.

Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.

Євромайдан увійшов в історію України як символ і взірець жертовності, патріотизму та героїзму. Він укотре підтвердив те, що у найкритичніші та найважливіші періоди нашої історії знайдуться герої, ладні пожертвувати власним життям заради майбутнього України як незалежної демократичної держави. Саме на 20 лютого припадає пік розстрілів Героїв Небесної Сотні у центрі Києва. Цього дня у середмісті столиці загинуло та отримало смертельні поранення близько 50 осіб.

Революція Гідності засвідчила: українці не просто обрали шлях до Європи, а й готові за нього боротися, відстоюючи власні права та свободи. У світі Україну почали сприймати як державу з власною самобутністю, історією та гідністю, і, головне, державу, яка здатна захистити суверенітет.

Більше інформації про цей день, хронологію подій, повний список Героїв Небесної Сотні та їхній героїчний чин у наших інформаційних матеріалах за посиланням – http://bit.ly/2vQGqje.

Рекомендовані фільми про Революцію Гідності, зокрема події 18–20 лютого 2014 року:

1. «Зима, що нас змінила» (7 фільмів), режисер Володимир Тихий (2013–2014).

2. «Майдан», режисер Сергій Лозниця (2014).

3. «Правда Майдану», режисери Андрій Солоневич, Дмитро Ломачук (2014).

4. «Зима у вогні», режисер Євген Афінєєвський (2015).5. Відеоматеріали на тему Майдану та про діяльність Національного музею Революції Гідності можна знайти на музейному YouTube каналі: https://www.youtube.com/channel/UCtbhvvtL8TUazkrqvrs_eRw/featured

Джерела: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/20-lyutogo-den-geroyiv-nebesnoyi-sotni, https://www.youtube.com/watch?v=DfH24nVKFBQ

09.03-10.03

Тарас Шевченко. Його ім’я стало символом України. Його називають провісником нового життя, народним пророком, титаном духу, який уболівав за долю рідного народу, тому й залишив нащадкам духовний заповіт, що передається із покоління в покоління, від роду до роду. Духовну велич і красу українського слова він підніс на найвищу височінь. Тарас Шевченко був, є і навіки залишиться найголовнішою особистістю у становленні нашої держави.

Український поет – автор кількох поетичних збірок, поем, драми «Назар Стодоля»; ідейний натхненник Києво-Мефодіївського товариства.

Художник – випускник Петербурзької академії мистецтв; автор чималої кількості олійних полотен, в тому числі портретів та автопортретів, акварелей, рисунків.

Офортист – академік гравюри: один із перших в тогочасній Російській імперії, автор багатьох офортів на класичні та власні сюжети.

Громадський діяч, просвітитель – своїм коштом склав та видав «Буквар» для недільних шкіл, планував видати також граматику, арифметику, географію; брав участь у підготовці першого номеру журналу «Основа»; популяризатор класичного мистецтва серед простого люду.

Основоположник нової української літератури; втілив у поетичній формі норми народнорозмовної мови, котрі стали основою для створення української літературної мови.

Джерела: https://don.kyivcity.gov.ua/content/shevchenkivski-dni-2020.html, http://dspu.edu.ua/biblioteka/wp-content/uploads/2020/04/%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%B4%D0%BD%D1%96-2019.jpg, https://www.youtube.com/watch?v=DvBAn63jkH0

5.04

Коротка історія документа, який відомий широкому загалу під назвами "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", "Правовий уклад та конституції законів та вольностей Війська Запорізького", "Уклад прав і вольностей Війська Запорізького та угоди", "Конституція Пилипа Орлика" чи "Бендерська конституція".

Пилип Орлик, який 5 квітня 1710 року в м. Бендерах був обраний козацькою радою новим гетьманом, став першим українським гетьманом на еміграції. Незважаючи на відносно молодий вік, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб, продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині в Литві. Родина Орликів походила з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої. У молоді роки П. Орлик навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, пізніше – у Києво-Могилянської академії, був учнем Стефана Яворського.

Завдяки своїм визначним здібностям випускник академії починає працювати в консисторії Київської митрополії, пізніше – старшим військовим канцеляристом і регентом справами в Генеральній військовій канцелярії, а згодом обіймає посаду генерального писаря. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика (Анною) дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині, що дало змогу йому стати заможним "державцем".

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. Пізніше, у червні 1714 р., Пилип Орлик перебрався в Доматицю і звідти, слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинула і генеральна старшина: брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, а також священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини – Григорій-Петро, Михайло та Яків, дочки — Анастасія-Теодора, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Ненадовго затрималися на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марина-Ганна. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Там народилась ще одна дочка – Катерина. Розпочався багаторічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У своїх останніх листах він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб "заявляти мої права і права моєї нації на Україну". Пилип Орлик помер у Яссах 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися зі своїми рідними.

По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину – особистий щоденник ("Діаріуш подорожній"), листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації, серед яких два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі – це "Маніфест до європейських урядів" та "Вивід прав України". Але найважливішим його писемним доробком безумовно стала так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, написана їм у співавторстві з іншими представниками козацької старшини.

Ця пам’ятка ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але й стала новим кроком у їх розвитку. Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав. Більшість положень даного документу мають концептуальний характер і віддзеркалюють особливість українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Пилип Орлик та старшина прагнули поєднати уривки свого минулого та виробити таку модель суспільства, яка б містила у собі найголовніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Гарантією дотримання записаних у Конституції непорушних громадських вольностей повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та "есекураційний диплом" (підтвердження) шведського короля Карла XII.

Більше ніж три десятки років життя, боротьби і поневірянь на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату – Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно – його політична спадщина стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї стали основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації.

Джерела: https://cdiak.archives.gov.ua/v_do_300_Konstytutsii_Orlyka.php, https://rubryka.com/wp-content/uploads/2021/08/Konstytutsiya-Pylypa-Orlyka.jpg, https://www.youtube.com/watch?v=Ny6ueOPIG-A

26.04

26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала також і Росія. Потужний циклон проніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії.

Понад 30 років минуло з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися. Злочинні дії влади щодо приховування інформації з одного боку поглибили непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого – спричинили активізацію національно-демократичного руху, що в кінцевому підсумку привело до розпаду СРСР. Приховування інформації владою спричинили активізацію екологічного і національно-демократичного руху.

Ключові тези

Аварія на Чорнобильській АЕС призвела до непоправних медичних, економічних і соціальних і гуманітарних наслідків. За екологічними наслідками аварія переросла у планетарну катастрофу: радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи.
На той час керівництво Радянського Союзу проголосили гласність і відкритість. Однак надзвичайна ситуація на ЧАЕС засвідчила фальшивість гасел. Розуміючи, що екологічна катастрофа такого масштабу матиме негативні наслідки для комуністичного режиму, керівництво СРСР обрало курс на її замовчування. Уся інформація про Чорнобильську катастрофу одразу опинилася під ідеологічним контролем КПРС і КГБ.
Чорнобильська трагедія засвідчила неготовність державної верхівки підпорядкувати політичні інтереси гуманістичним цінностям життя і здоров’я людей. Щоб продемонструвати, буцімто ніякої небезпеки радіації немає, партійне керівництво не відмінило першотравневу демонстрацію. На Хрещатик за п’ять днів після аварії вивели сотні тисяч людей, в тому числі школярів. Наступного дня всі газети рясніли парадними повідомленнями. Тим часом на вкрай обережні поради від міністра охорони здоров’я щодо заходів безпеки спромоглися аж 9 травня!
Українська діаспора після аварії на ЧАЕС виявили високу громадянську позицію та активність у світі. Вона організовувала демонстрації, готувала звернення до урядів західних держав, збирала матеріали про трагедію. Закордонний провід Української головної визвольної ради у вересні 1986 року доклав значних зусиль, аби питання Чорнобиля внести на розгляд ООН.
Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в “гуманність” комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників. Радянська влада продемонструвала кричущу безвідповідальність за долі людей.
У післяаварійний період посилилися екологічні та національно-демократичні рухи, передусім в Україні. 26 квітня 1988 року в Києві відбулася перша несанкціонована демонстрація під гаслами – “Геть АЕС з України”, “УКК – за без’ядерну Україну”, “Не хочемо мертвих зон”, “АЕС – на референдум”, “Промисловість, землю, воду – під екологічний контроль”, “Кожному – персональний дозиметр”. У багатьох регіонах, як на сході, так і на заході, люди виходили на акції протесту проти будівництва нових і експлуатації старих атомних електростанцій. Саме навколо проблеми ядерної катастрофи формувалися перші громадські організації, які перетворилися в політичну силу, наприклад, “Зелений світ” і Союз “Чорнобиль”.

Джерела: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/informaciyni-materialy-do-richnyci-avariyi-na-chornobylskiy-aes, https://uinp.gov.ua/storage/app/public/images/4223/image/1/max/I0az41619358337XcjVM.png, https://www.youtube.com/watch?v=UhgXiUf9vX8

8.05-9.05

8–9 травня Україна традиційно вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ці дні важливо нагадати про непересічну роль українців у перемозі Об’єднаних Націй у Другій світовій війні, висловити повагу всім борцям проти нацизму, увічнити пам’ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у ці роки.

Утверджуючи традицію відзначення 8 та 9 травня в європейському дусі “не святкуємо, а вшановуємо”, пропонуємо згадувати Другу Світову з акцентом на ролі людей, які боролися проти нацизму. Тому цього року Український інститут національної пам’яті обрав тему “Українці в лавах Об’єднаних Націй перемогли агресора” для інформаційної кампанії. Ми прагнемо розкрити трагічні роки війни через долі та звитяги чоловіків і жінок – уродженців різних куточків України та світу, які воювали у регулярних арміях або були партизанами, служили у допоміжних формуваннях або на передовій, пройшли всю війну або героїчно загинули в боротьбі. Важливо, що хоч би де перебували ці українці та вихідці з України, вони пліч-о-пліч з іншими народами воювали проти нацизму та дістали високі відзнаки країн, у лавах яких вони служили.

Історична довідка

8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. Ця дата дає можливість оцінити внесок Українського народу в перебіг і завершення Другої світової війни, підсумувати її масштабні спустошливі наслідки для України, а також винести життєво важливі уроки для нашої держави сьогодні.

Від 1 вересня 1939 року, коли нападом нацистської Німеччини на Польщу і бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших міст війна розпочалася для України, 120 тисяч українців брали участь у двобої з вермахтом у складі Війська Польського. Сотні тисяч українців взяли участь у вторгненні на територію Другої Речі Посполитої у складі Червоної Армії, в запеклих битвах у Фінляндії та в захопленні Бессарабії і Північної Буковини. Українці Волині, Галичини, Західного Полісся, Північної Буковини і Бессарабії в перші роки війни на власному досвіді відчули прискорені заходи радянізації, які обернулися десятками тисяч розстріляних, сотнями тисяч депортованих і арештованих.

З червня 1941 року після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 % бійців. Загальна кількість осіб, мобілізованих за роки війни з України до радянських Збройних сил перевищує 6 мільйонів бійців. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тисяч), США (до 80 тисяч), Канади (до 45 тисяч). Крім того, до 5 тисяч українців захищали Францію у лавах Іноземного легіону. Після капітуляції прем’єр-міністра Анрі Петена у червні 1940 року в країні розгорнувся рух опору німецьким загарбникам. На боці французьких партизанів воювали українці звідусіль. Серед них – представники передвоєнної еміграції, наприклад, командир загону Осип Круковський. Були також радянські військовополонені і дезертири з військових частин на німецькій службі. Червоноармієць Василь Порик з Вінничини сформував власний партизанський підрозділ. Канадський пілот Пітер Дмитрук став партизаном після того, як в небі над окупованою країною підбили його літак. Обидва, Порик і Дмитрук, героїчно загинули. Задіяні німцями для боротьби з французькими партизанами українські поліцейські цілими підрозділами переходили на бік сил опору. У 1944 році з них було створено два партизанські батальйони: імені Тараса Шевченка та імені Івана Богуна.

8 травня для наших земляків воєнні дії не припинилися, а продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора “Міссурі” було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Отже, історія кожного з українців та українок, які воювали в Червоній армії, УПА, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США – це історія мужності й самопосвяти в ім’я спільної перемоги над агресором.

Джерела: https://old.uinp.gov.ua/methodicmaterial/informatsiini-materiali-do-dnya-pam-yati-ta-primirennya-i-dnya-peremogi-nad-natsizm, https://nov-rada.gov.ua/wp-content/uploads/2020/05/den-peremohy-1030x678.jpg, https://www.youtube.com/watch?v=ghkpu5DnKTU&t=40s

День у історії